— Зрадництво, — сказав Ларт у стіну. — Зрадництво не пробачається, Дамире.
Мені раптом стало спекотно — здалося, що він натякає на мене. Я з жахом почав подумки перебирати свої вчинки, намагаючись вгадати, котрий із них міг розгнівати Ларта, але тут він продовжив свою думку і я заспокоївся:
— Руал Ільмарранен, — пробурмотів він, звертаючись до павука. — Подвійне зрадництво.
Я тихенько зітхнув з полегшенням і відразу насторожився, здогадавшись, про кого йдеться.
— Так, — сказав Ларт, ніби відповідаючи на мої думки. — Марран.
І тут мені сяйнуло: та ж я знав його! Я робив перші кроки на службі в Ларта, а цей нахабний і самовпевнений суб’єкт був, як я пригадую, улюбленцем.
— Марран, — тим само понурим голосом провадив Ларт. — Маг милістю небес. Згодом він переріс би й Еста, можливо, й мене… І не встиг. Поквапився зрадити нас обох. Покарання справедливе.
Він ще хотів щось додати, але тут ззовні почувся здивований галас. Я поспішив піднятися на палубу.
Був темний, беззоряний вечір, ми мчали під усіма вітрилами, а над нами, ледве не зачіпляючи снасті, кружляв білий птах. Він хрипко кричав у каламутному ліхтарному світлі, а коли опинявся в темряві, сам випромінював слабке світіння. Матроси з’юрмилися на палубі й задерли голови.
Я швидко спустився в каюту:
— Господарю, до вас прийшли.
Щойно Лартова голова з’явилася в отворі дверей, птах каменем кинувся вниз і намертво вчепився чаклунові в плече. Ларт поморщився, а птах схилився до його вуха і з величезною швидкістю процвіркотів якесь повідомлення. Вислухавши кілька слів у відповідь, він заляскав крильми, зірвався з Лартового плеча, помітив палубу світлою плямою і канув у пітьму. Всі свідки події голосно перевели подих, а мій хазяїн мовчки повернувся в каюту.
… До пізньої ночі я сидів у кубрику, їв досхочу, пив і ділився подробицями з життя магів. Слухачі дивилися на мене з жахом і захватом.
Похитуючись і потираючи живіт, я ледве добрів до каюти.
Лартова вечеря, залишена мною на столі, стояла неторкнута й давно охолола. Свічка майже догоріла.
Мій хазяїн сидів на ліжку, підібгавши ноги. Поруч ефесом на подушці спочивала шпага.
Я залишився стояти біля дверей, переступаючи з ноги на ногу.
— Є новини, — похмуро сповістив Ларт. — Ми змінюємо курс і завтра висадимося на берег.
…Це був перший ранок за останні три роки.
Марран чвалав шляхом; ноги, особливо ліва, слухалися кепсько. Двічі він упав — один раз дуже сильно, послизнувшись на по-зрадницьки підмерзлій за ніч калюжці, й обдер собі долоні та щоку. Єдина людина зустрілася Марранові дорогою — підпасок із чередою овець; хлопчисько, очевидно, хотів щось запитати в змученого мандрівника, але злякався і промовчав.
Першою радістю Руала на цьому шляху було сонце, що пробилося нарешті крізь ранковий туман.
Руал сподівався зігрітися з його появою — і не зігрівся. Чекав, коли відступить нудотна кволість — але вона не минала, навпаки, налягала дедалі сильніше по мірі посилення втоми. А стомлювався він швидко.
Попереду заманячів місток, вигнутий, як дужка цебра, й такий само тонкий. Ільмарранен вирішив перепочити: прихилився до зручного широкого поруччя. Останні кроки виявилися кошмаром.
Другою радістю Руала була хвилина, коли він зіперся на поруччя і побачив унизу своє невиразне відображення в темній, бистрій воді.
Якийсь час він байдуже дивився під міст, потім водяна гладінь здибилася в нього перед очима — нестерпно закрутилась голова.
…Колись ріка була теплою, кришталево чистою, і в найтемнішу ніч він розрізняв срібну форель, що пропливала в потоці.
Він і сам був фореллю — великою, граціозною рибиною, і йому нічого не варто було наздогнати ту, що пливла попереду.
Вона рвалася вперед, поверталася, ставала впоперек ріки, косувала на нього круглим і ніжним оком. Він пролітав повз неї, на мить відчуваючи дотик світлої, теплої зсередини луски, і в захваті вистрибував із води, щоб миттєво побачити зірки та здійняти цілий сніп бризок, що виблискували в місячному сяйві.
Потім вони ходили колами, і кола дедалі звужувалися, плавці ставали руками, й не луски вони торкалися, а вологої засмаглої шкіри, поки цілий світ не здригався в обіймах щасливого Маррана…
А потім вони з Ящіркою вибиралися на берег, вражені, притихлі, й перлові краплі скочувались по оголених плечах і стегнах…
…Порив крижаного вітру затяг воду брижами.
На схилі болісного, нескінченного дня Руал побачив млин.
Він стояв, як і раніше, осторонь від дороги, за вигином ріки.