Але вода не шуміла, обвалилося колесо. Млин був давно й безнадійно занедбаний.
Руал підійшов ближче. Із розбитого вікна випурхнув горобець.
Ільмарранен провів його поглядом.
…Мірошник Хант тримав хлопчиків-підмайстрів у чорному тілі — вони тяжко відпрацьовували на млині кожен урок магії.
Хант був середньої руки чаклуном, але неабияким бабієм — околишні дівчата й молодиці ходили до нього ворожити, причаровувати наречених і зводити зі світу суперниць. Не задарма, звичайно.
У мірошника були вологі очі кольору річкової води — пильні та глузливі, прозорі й непрониклі водночас. Про нього ходили недобрі чутки. Спростувати чи підтвердити їх могли тільки утопленики, чиї тіла час від часу потрапляли в рибальські неводи вниз по річці. Втім, люди іноді самі тонуть, і якщо навіть серед них трапиться підмайстер із млина чи колишня Хантова подружка — це ще не привід для страшних підозр.
Хант доводився васалом Бальтазарру Есту й платив йому данину. Підмайстри шепотілися про те, яких неймовірних форм набувала ця данина.
Звичайно, мірошник Хант мав становище значно нижче за блискучого пана Руала, й невідомо, яка примха дивакуватого Ільмарранена зблизила їх. У всякому разі, між мірошником і Руалом встановилися жваві, майже приятельські стосунки.
До приїзду Маррана накривався стіл — Хантова служниця, боязка худа дівчина, збивалася з ніг. Вона болісно соромилася, прислуговуючи панові Ільмарранену, червоніла й била посуд. Марран іноді поблажливо пощипував її за єдине, що в неї стирчало, — за ніс.
Підмайстри шикувалися вздовж стіни, витріщаючись на заїжджу знаменитість і перешіптуючись. Молодший до смерті боявся тарганів — і пан Руал охоче потішав публіку, перетворюючи його товаришів на зграю величезних чорних комах. Здіймалася метушня, маленький підмайстер верещав, видирався на стілець, а мірошник Хант загадково посміхався, пускаючи кільця диму зі своєї люльки. Спостерігаючи цю сцену, пан Руал від душі веселився.
Однак дивна дружба мірошника й Маррана майже зайшла в глухий кут до моменту, коли на Ханта, його млин і данину, що сплачувалася ним, побажав заявити претензії пан Ларт Легіар, який постійно розширював територію свого впливу і вже цілком підкорив собі лівий берег.
Великі маги перегризлися, неначе пси.
Мірошник охав і скаржився Марранові на утиски й претензії з двох боків. Пан Руал, який дивом примудрявся підтримувати дружбу з обома суперниками, підбадьорливо ляскав Ханта по плечі та зверхньо посміхався.
І ось місячної весняної ночі в стільницю дубового обіднього столу було загнано довгий мисливський ніж — так робиться, коли двоє хочуть побитися об заклад.
Підмайстри, підняті з ліжок, служниця в халаті й розпалений небувалою суперечкою мірошник юрмилися по один бік столу, а по інший височів Ільмарранен:
— Двадцять золотих, мірошнику! Я ставлю двадцять золотих, що скажеш?
Хант гриз нігті, не перестаючи загадково посміхатися:
— Я б підняв ставки, пане Руале… Та надто вже сумнівна ця справа… Кожного з них важко одурити, а вже обох…
Не даремно, ох не даремно набивав ціну Хант! Суперечка обіцяла потіху, але й ризик був чималий, тому що пан Руал брався ні більш ні менш як пошити в дурні й Легіара, й Еста. Не жарти — з’явитися до Еста в Лартовій подобі й так поплутати всі карти, щоб маги відмовилися від млина з доброї волі… Втім, відомо ж бо, що пан Руал — майстер містифікацій та жартів…
— Побачимо! П’ятдесят, щоб не окупувати, — звичайно, він був упевнений в успіху.
Мірошник покінчив з нігтями та взявся за пальці:
— Ризикуєте, пане Руале… Але вже хай так…
— То що — згода? — підвівся Ільмарранен.
Мірошник простяг суху короткопалу руку, й над увіткнутим у стільницю ножем вони побилися об заклад… Старший підмайстер мляво й нерішуче розбив їм руки. Голосно гикнула сонна служниця — а пан Руал розреготався, перекинувся на яскравого птаха з розкошланим пір’ям і вилетів у відчинене вікно…
…На зацвілому обідньому столі дотепер темнів глибокий слід ножа. Вікна розбилися, напівпрочинені двері вросли в землю. Посеред подвір’я догнивала купа порожніх мішків.
Ільмарранен повернувся й покрокував геть.
…Сумна жінка на ймення Ящірка схилялася над столом, вдивляючись у темні плями на білій серветці. Вовтузився в колисці маленький хлопчик — агукав, посміхався, намагався спіймати кольорові кульки, що кружляли над ним просто в повітрі… У вікно, фіранки на якому були відсунуті лише наполовину, било радісне весняне сонце, у яскравому потоці променів чарівні кулі погойдувалися, переливалися веселковими барвами, то спритно ухиляючись від малих рученят, то пристаючи до їхніх долоньок. Маля сміялося.