— Говоритимемо тут.
Усі залишилися стояти.
— Отже, Легіаре, — сказала вона спокійно, — ви застосували до мене силу. Чи значить це, що між нами тепер війна? Чи значить це, — вона обернулася до Орвіна, — чи значить це, Орвіне, що ви в цій війні стали на бік Легіара? Чи значить це, нарешті, — голос її скрижанів, — що моє бажання залишити магію та товариство магів ніким не взято до уваги?
Орвін нервувався, його бліде обличчя, вкрите нерівними червоними плямами, стало схоже на географічну карту. Я чекав у тривозі, що ж Ларт відповість на цю гнівну тираду. Але він мовчав, кусаючи губи.
На протилежному боці двору стояв, прихилившись до паркана, й дивився на нас чоловік на ймення Март.
— Кастелло, — сказав нарешті Ларт. — Я прошу пробачення за те, що зробив. Можеш ударити мене, якщо хочеш. Але зараз кожна секунда дорога, кожна секунда, що минає! Хіба ти відповіла б, якби я звернувся до тебе з проханням?
— Ні, — сказала вона без зволікання. — Мені начхати на твої страхи, Легіаре. Мені не цікаві твої справи. Я живу в іншому світі.
Орвін, який стискав дощану спинку садового ослона, подався вперед:
— Світ один, Ящірко! — сказав він палко й переконано. — Світ у нас один, послухай, будь ласка!
На щоках Легіара ходором заходили жовна:
— Не час зводити рахунки. Не час згадувати образи. Третя Сила існує, і вона підійшла так близько, що її подих ворушить волосся на наших головах. Де Марран, Кастелло?
— Навіщо вам? — спитала вона з неприхованою ненавистю.
— Він… — почав був Орвін, та Ларт перебив:
— Він повинен допомогти. Він допоможе. Кастелло, ти мусиш знати, де він.
Вона примружилася, переводячи погляд із одного обличчя на інше:
— То ви ще не досить поглумилися, Легіаре?
Орвін мало не висмикнув ослін із землі одним рвучким нервовим рухом:
— Та ні ж бо, Ящірко! Ні! Не те! Мій медальйон іржавіє, і…
У неї, гордовитої, злої, раптом затремтіли губи. Вона не хотіла слухати:
— Ви… Ви скалічили його… За що? За дурну провину? За витівку, яку оголосили зрадництвом? І двоє на одного!
— Не лицемір!! — Ларт зірвався. — Він отримав те, на що заслуговував! А ти — ти мовчала весь цей час, тому що вважала покарання справедливим!
— Покарання?! Та ви розправилися з ним на догоду власній гордині… А скоріш за все, через заздрощі!
Я відсахнувся — гадав, отут їй і кінець. Та Ларт — залізний Ларт! — уже опанував себе:
— Годі. Де він?
А вона все не вгавала:
— Де? А куди ви його закинули? Куди ви його пожбурили, скаліченого й безпорадного? Куди ви заслали його вмирати?
— Умирати?! — з жахом перепитав Орвін. Вона глянула на нього мимохіть і знову звернула безстрашний погляд просто Лартові в очі, й погляд свідчив про виклик, про незрозумілу перевагу:
— А от він живий. Живий і щасливий! І він ще повернеться, Легіаре, начувайся!
— Звідки ти знаєш? — швидко спитав Ларт. — Ти стежила за ним?
— Кров… Його кров, так? — подався вперед Орвін, та Легіар роздратовано відмахнувся:
— Не мели дурниць… У неї забракло б сили так довго підтримувати зв’язок.
Жінка підвела голову особливим, переможним рухом. Посміхнулася, переводячи погляд з одного мага до іншого. Навіть мене вдостоїла миттєвою посмішкою, навіть подобрішала якось, розпростала плечі. Далі недбало ковзнула рукою за корсаж своєї простої сукні й витягла звідтіля щось на зразок згорнутої серветки. Сховала клаптик у долонях, знову глянула на завмерлого, як брила, Легіара й на те, як нервово ламає пальці Орвін.
Мовчанка затягувалася. Нарешті жінка поблажливо посміхнулась і розгорнула клаптик.
Це була таки серветка, тонка, біла, а в центрі її розповзалися на очах діри з чорними краями, які обвуглювались.
Посмішка застигла на обличчі жінки, застигла, щоб обернутися на страшну гримасу.
— О Небо… — прошепотів Орвін. Нерівні плями разом зійшли з його обличчя, і воно стало білим-білим, без крапельки крові.
Через подвір’я вже мчав довгими стрибками Март.
Ларт не зронив ані звуку.
Жінка жалісно схлипнула і впустила знівечену ганчірку. Ларт нагнувся, швидко підняв те, що залишилося від серветки — і теж кинув, бо шматина спалахнула неприродно червоним полум’ям, аби відразу й розсипатися на попіл.
— Марране, — глухо промовила жінка.
Підоспілий Март підтримав її, пригорнув, і ніхто, крім мене, не бачив, як болісно здригнулися його губи від звуку цього імені.
Орвін, заламуючи руки, дивився на Ларта. Ларт мовчав.