Март спробував повести жінку в дім, але та раптом відсторонилася, зробила невпевнений крок, опустилася на ослін:
— Ларте, — покликала вона пошепки, — Ларте…
Легіар швидко схилився над нею:
— Що?
Вона підвела до нього змарніле, залите слізьми обличчя:
— Заприсягнися… Заприсягнися, що ти не переслідував його після… Після…
Вона не доказала. Ларт зітхнув, узяв її за плечі, повернув до себе й мовив, дивлячись просто в сумні очі:
— Присягаюся. Світлим Небом присягаюся, я його не чіпав.
Вона опустила голову. Март підхопив її на руки, бо вже не пручалася, і поніс у дім. Орвін ступив був услід, та Легіар узяв його за плече й зупинив:
— Ходімо. Тут ми не допоможемо й нам не допоможуть.
У домі гірко заплакала дитина.
Частина п’ята
ДВОБІЙ
Оксамитова пітьма.
Він лежав на гладких дошках, які здавалися м’якими, ніби перина. Неба не було, але й стелі також не було.
Коли сокира торкнулася шиї довгим, холодним, як змія, лезом… Невже правду казала одноока баба, що гляділа його в ранньому дитинстві, невже після смерті справді настає нове життя? Гладкі дошки… Зажди-но, хіба не казала одноока нянька, що тіло залишається на землі, аби його поховали? А хіба здатна моя душа відчувати ці затишні дошки, це турботливе тепло, що йде зусібіч? А ось потягло протягом… О Небо, та де ж це я?
Лагідно потріскують поліна у вогнищі. ВІТАЮ ТЕБЕ, МАРРАНЕ.
Хто сказав — вітаю? Хіба можу я вітатися сам із собою?
Тихий сміх.
Я чув уже цей сміх, але тоді я чомусь боявся його, а тепер…
Руал поворухнувся — тіло слухалося, і ні болю, ані страху. Світло… Звідкіля світло? Ось, від вогнища, і ще збоку, нізвідки, два широкі промені, що лягають колами на дошки. Опукло проступають дрібні нерівності, квадратні голівки цвяхів…
Він поволі підвівся. Озирнувся, намагаючись звикнути до півмороку. Клітка, паяци, град гнилих овочів, колода — коли це було? Рік тому, хвилину тому?
Він обережно рушив уперед, розсовуючи прозорі тканини, що каскадами звисали згори. Шукав, виглядав, чомусь упевнений, що неодмінно знайде того, хто…
НЕ ШУКАЙ, МАРРАНЕ.
Він здригнувся і зупинився.
НЕ ШУКАЙ, МАРРАНЕ. Я ТУТ. Я В ТОБІ. Я ВЖЕ ПОЧАСТИ — ТИ.
Хто ти?
ТВОЯ СУТНІСЬ. ТИ ОБРАНИЙ.
Ким?
ДОЛЕЮ. СИЛОЮ. НЕ РОБИ ЗДИВОВАНИХ ОЧЕЙ — ТИ ЗНАВ ПРО ЦЕ РАНІШЕ. ПРО ЩО ТИ ДУМАВ, КОЛИ БУВ МЕБЛЯМИ В ДОМІ ТОГО, ХТО ТВОГО НІГТЯ НЕ ВАРТИЙ?
Вражений, Руал торкнувся долонями твердих мережив, які віялом спадали з темряви. Хтось говорив з ним зсередини — зовсім так само, як тоді, на дорозі, коли здавалося, що божеволієш…
О Небо, та я ж втратив розум! Тільки божевільна фантазія здатна створити, витягти з небуття це місце — голі дошки, збоку — стіни, каскади, віяла тканин, а там он — посеред рівного майданчика тріскотить полінами звичайне домашнє вогнище… Я марю. Я пропащий.
Тихий сміх.
ТИ ДОВГО БУВ ПРОПАЩИЙ. ТИ СУМУВАВ ЧЕРЕЗ ВТРАТУ МАГІЧНОГО ДАРУ, А ТОБІ ВГОТОВАНА БУЛА МОГУТНІСТЬ, У ПОРІВНЯННІ З ЯКОЮ СИЛА ЧАКЛУНА — КУМЕДНА Й БЕЗГЛУЗДА ІГРАШКА. А ТЕПЕР ТИ СУМНІВАЄШСЯ? ТИ НАСТІЛЬКИ ЗВИК ДО РОЛІ ЖЕРТВИ? ЗАЗИРНИ СОБІ В ДУШУ, МАРРАНЕ! ТИ ПОБАЧИШ ТАМ — МЕНЕ.
Ільмарранену стало страшно.
НІ, НЕ БІЙСЯ. БОЯТИМУТЬСЯ ТЕБЕ. ТЕБЕ, ОБРАНЦЯ. А ТИ ОБРАНЕЦЬ, І ТИ ЦЕ ЗНАВ.
Але ж я справді знав!
Знав, коли мене прив’язали до сідла й тягли за конем багато верст, підхльоскуючи мисливським батогом.
Знав, коли мене шмагали, і знав, коли розчавленим хробаком корчився у гнилій канаві.
І коли обшарпаний блукав дорогами, й коли вмирав із голоду, якщо хто-небудь через жалощі не давав мені шматка хліба!
Я товаришував із цими нікчемними, мерзенними тваринами, якими вдосталь заселено землю. І я зробив їм стільки добра, а вони віддячили мені підлістю, зрадництвом, гниллям у обличчя, жадібним виттям юрби, що забавляється, ешафотом.
Одна величезна, сита, глузлива пика. О Небо, чого ж ви варті?!
ЩО ТИ З ЦИХ ВІЗЬМЕШ? ЗГАДАЙ ІНШИХ.
Судома пройшла по тілу Маррана. І цілком виразно він побачив передпокій із двома потворними рогатими вішаками — праворуч і ліворуч від дверей. І вони сукають руками-гаками, роззявляють роти — круглі дірочки від сучків на полірованих підставках, і молять, молять про пощаду!
Легіар.
Ест.
Легіар.
Мене здолали. Мене розтоптали. Мене викинули, не вдостоївши погляду. Мене вважали смиренним і безпомічним. Скинули з рахунку. Вилучили з колоди. У яму. У лайно. У безвість. В усвідомлення, що від смерті моєї нічого, ні-чо-го не зміниться. Розчавили мимохідь, як комашину на дорозі, розмазали по землі й забули. Залишилася грудочка слизу, що жалібно скиглить, всотується в землю!