Величезна кухонна піч роззявляла заслонку, як пташеня роззявляє жовтий дзьоб — вимагала дров. Вони лежали поряд і ніби намагалися відтиснути одне одного — хто перший потрапить мені в руки. Поки я бігав у льох, верткі щипці встигли общипати, а грубка — обсмалити спеціально для цього загиблу курку.
Робота спорилася; я нагримав на таргана, що виставив вуса із широкої щілини в підлозі, й поспішив у вітальню — накривати.
Вийшло так, що першим на нього наткнувся саме я.
Він сидів у Лартовому кріслі на чільному місці за величезним столом і похмуро вивчав галерею фамільних портретів. Побачивши мене, він здивувався так, начебто перед ним устало з таці смажене порося з листочком хрону в зубах. Я присів.
— Кгм, — озвався він. — Цілком схоже на пана Легіара — змушувати чекати на себе.
— Вітаю тебе, Бальтазарре, — сказали за моєю спиною.
Ларт підійшов і кинув на стіл рукавички так, наче відбувалося щось зовсім звичне й буденне.
Бальтазарр Ест звівся — гойднувся величезний стіл. Його вузький рот скривився так, що кінчики губів ніби мали от-от зійтися на підборідді.
— Я вкрай розчарований, Легіаре, — сказав він голосом зголоднілої змії. — Безмеж-но розчарований! Хіба в нашій угоді йшлося про можливість звільнення Маррана? Хіба в іншій угоді ми не обумовлювали порядок дій на випадок загрози ззовні? Хіба протягом останніх трьох місяців ви не порушили всіх мислимих і немислимих домовленостей?
Мої ноги ніби приросли до підлоги. Охнув і завмер у дверях Орвін.
— Аль, — у вустах хазяїна це скорочене ім’я пролунало особливо зворушливо. — Я не спав багато ночей. Я за три доби подолав немислиму відстань. Я смертельно стомлений. Заради Неба, не починаймо ВСЕ СПОЧАТКУ! — наостанок його спокійний голос раптом зірвався на крик.
Блідий Орвін узяв мене за плече і виволік із кімнати. За нами зачинилися двері.
— Це їхня розмова, — сказав Орвін з удаваною байдужістю. — Давай-но, що він там говорив — вино, обід…
З вітальні долинали притишені голоси — маги сварилися. Ларт щось ніби каркав, Ест сичав, як залите водою багаття.
Орвін витяг із кишені мідну монетку, вона сама собою крутнулась у нього на долоні, підстрибнула й зависла в повітрі.
— Шкода Ящірки, — сказав він наче сам до себе.
Голоси раптом стихли. Монетка з дзенькотом упала на підлогу.
Двері розчинилися — на порозі став Ест. Я відсахнувся, думаючи про долю Легіара.
— Те-екс, — вимовив Ест якось невиразно, і тут, на щастя, за його спиною опинився Ларт. Глянув на мене, і уривчасто спитав:
— Обід?
— Уже, — відповів я не надто в лад.
— Подавай, — розпорядився хазяїн і повернувся у вітальню.
Ест стояв нерухомо, свердлив Орвіна поглядом, поки глухо озвався:
— Покажи.
Орвін закусив губу й витяг з-під сорочки коричневу від іржі пластинку з отвором.
Ест кинув на неї погляд і відвернувся. Довге, неприємне обличчя його ще більше витяглося і потемніло.
Обідали у вітальні. Я прислуговував за столом. Орвін їв багато й пожадливо, Ларт похмуро дряпав тарілку двозубою виделкою, Ест здебільшого пив, і я не міг позбутися нав’язливої думки, що, наливаючи йому вино, неодмінно накапаю на широкий гофрований комір.
Усі мовчали, і тільки механічний годинник, що зрадів поверненню господаря, раз у раз починав награвати мелодії та показувати в різьблених ворітцях облуплені фігурки людей, звірів і пташок.
Нарешті Ларт підняв руку, й годинник замовк, не скінчивши такту.
— Отже, — сказав Легіар, ні до кого конкретно не звертаючись. — Отже, що це було?
Знову зависла пауза.
— Кров Маррана на серветці, — сказав Орвін. — Ящірка весь цей час стежила за ним, кров давала їй знати, що він живий і здоровий.
— І щасливий… — пробурмотів Ларт крізь зуби.
— Не думаю, щоб він був такий уже щасливий, — жовчно зауважив Ест. — Для всіх було б краще, якби він стояв там, де ми його поставили.
Ларт кинув на нього тужливий погляд. Ест із демонстративною байдужістю знизав плечима.
— До сьогодні Марран був живий, — сказав Орвін. — чи означає те, що сталося з краплями його крові, чи означає…
— Його смерть? — закінчив Ларт, ніби розмірковуючи.
— Не сподівайтеся, — криво посміхнувся Ест. — У разі смерті краплі зробилися б чорними, як смола. Просто почорніли б… А судячи з того, що ви розповідаєте, там був цілий феєрверк…
— Цей феєрверк мені дещо нагадує, — зронив Ларт.
Мені теж, подумав я. Щось недавнє і неприємне. Так!
Від такого ось вогника згорів будинок однієї чванливої купчихи, згорів, як свічка. А все через те, що вдова мала потяг до чаклунських книг, і одна з них спалахнула сама собою, просто в руках мого хазяїна…