— Як Маррана, — сказав Ларт тихенько. Орвін смикнувся:
— Не жартуй так, будь ласка…
Ларт подав йому руку і ривком втяг у коло:
— Час… Час іде. Він біля Дверей. Ще спроба.
У передпокої почулися чиїсь швидкі кроки. Я похолов, але Ларт швидко глянув на мене, і я, вкриваючись холодним потом, побрів назустріч тому, хто прийшов.
Це була всього-на-всього вона, жінка на ім’я Кастелла, зблідла, змарніла, з болючим запитанням у гарячково блискучих очах. За нею тяглася по підлозі довга жалобна шаль.
Побачивши мене, жінка на мить зупинилася і хотіла щось запитати, але я випередив її, відскочив назад, усім своїм виглядом запрошуючи, ні, благаючи її увійти. Вона так нічого й не сказала, однак нерішуче рушила за мною.
— Ящірка! — вигукнув Орвін.
Ест скривив губи, Ларт, що сидів спиною до дверей, повільно повернувся й зустрівся з нею поглядом.
— Я прийшла, — сказала вона голосом, який здригнувся, — тому що Марран не вмер. Я відчуваю. З ним лихо. Послухайте, з ним страшне лихо!
— У всіх нас страшне лихо, Кастелло, — холодно сказав Ларт. — Єдине, чим ти можеш допомогти Марранові й собі — знайти його. Ми втрьох намагалися, можливо, ти нам допоможеш?
Знову гмикнув Ест, але вона не глянула в його бік, підійшла до столу й сіла на підсунутий мною стілець.
— А як же твоє рішення залишити магію? — спитав Ест із посмішкою і, не чекаючи на відповідь, через стіл кинув Легіару:
— Це все одно, що впрягати разом двох буйволів і муху…
Ящірка сиділа прямо, дуже прямо. Почувши останні слова Еста, запитливо напівобернулася до Легіара.
— Сиди, — сказав їй Ларт. Ест знизав плечима.
Орвін знову простяг руки, поклав їх долонями на стіл. Усі зробили те саме, коло замкнулося.
Очі Ларта, які до того поблискували жовтавим, налилися раптом рівним червоним світлом. Дивитися на нього було страшно; я затрусився, присів і прихилився до вкритої гобеленами стіни.
Обличчя Еста було перекошене лютим презирством, Орвін кусав губи, а Кастелла сиділа до мене спиною. Повітря в кімнаті тремтіло, як струна за мить до розриву.
— Бачу! — лунко вигукнула Кастелла.
Ларт підхопився, перекинув стілець, одночасно скочили Ест і Орвін. Жінка раптом опинилася в центрі нового кола.
— Що? — уривчасто спитав Ест.
— Двері… Ось двері… На засуві…
— Маррана бачиш? — скрикнув Ларт.
— Ні… Зала… Темрява… Невиразно… Допоможіть.
— Слабка дівчинка, — прошепотів Ест. У нього раптом страшно спотворилося обличчя, Орвін зойкнув, але тут Кастелла підвелася, і очі її палали двома зеленими вогнями:
— Ба…чу… Руал… Руал…
Голос її зробився слабким-слабким, якимось ляльковим, порцеляновим, і ніби почав віддалятися:
— Ру…червоний…
Ларт схопив її за плечі, зашепотів заворожуюче, майже жагуче:
— Клич. Клич його. Швидше.
Кастелла повернулася — і я побачив її обличчя — сіре, невпізнанне, залите густими слізьми. Губи швидко ворушилися.
— Він не… — знову голос порцелянової ляльки. — Не чує… Він не чує… Ру-ал…
— Клич!! — закричав Ларт, але вона тільки схлипнула й знепритомніла.
— Мабуть, це все, — рівно сказав Ларт.
Він сидів на ручці крісла, закинувши ногу на ногу. У кріслі напівлежала Кастелла — обличчя її не було видно в півмороку. Ест замислено псував кінчиком шпаги гобелен на стіні; Орвін грався скляним глобусом: водив пальцем по його матовому боці. Тьмяно поблискували корінці непотрібних книжок, і, німий, пригнічений, зітхав у кутку клавесин.
— Все? — перепитав Орвін, дряпаючи нігтем якийсь архіпелаг. — Все?
— Все, що ми могли зробити. Тепер нам залишається сидіти й чекати, поки з’явиться Марран… Чи те, що стало Марраном. Те, що він впустив…
— Що ж, нехай приходить, — сказав Ест із недоброю усмішкою. — Нам є що згадати, так, Легіаре?
— Він був гарним хлопчиськом, — сказав той, зітхаючи. — Але якщо зрадиш одного разу… Він зрадив тебе, мене, тепер зраджує цілий світ. Не можна зупинитися, це так.
— Ніколи він не був зрадником, — тихо й безбарвно промовила Кастелла.
Ніхто їй не відповів. Сутінки зовсім згустилися.
— Що ти зробив з гобеленом, Аль? — запитав Ларт, який чудово бачив у темряві.
Ест зі скреготом вкинув шпагу в піхви.
— Камін… — попросила Кастелла.
Я кинувся був розпалювати камін, але Ларт тільки скоса на нього глянув — і поліна дружно зайнялися. Шкода, що раніше хазяїн ніколи не допомагав мені у хатніх справах.
Всі помовчали.
— Мені час, — так само тихо й безбарвно сказала Кастелла. — Дитина.