О, воно було таке красиве, небо. Мідне і золоте, тверде й оксамитове… У ньому, як у подушці, втопали сузір’я, його прикривали від вологи ватяні хмари, а на світанку воно затягалося мереживом крил і відлунювало їхнім звуком…
ВОНО СОЧИТЬСЯ СУКРОВИЦЕЮ.
Нічого. Трусися, маленький нездаро, метальнику гнилизни. Я дістануся, ні, не до тебе — до цілої низки поколінь, які тебе породили й вигодували. Я дістануся до площ, які ревуть у захваті, до юрмищ, які тупотять — і до сумирних, тихих, тих, що підглядають крізь шпарку в паркані. Гра того варта.
Він раптом побачив давно забуту ним удову — ту, що дала притулок на ніч і просила залишитися. Вдову жалили її бджоли; розпухлими губами вона з останніх сил вигукувала:
— Ліси простягають корені до рваної діри, де було сонце! Петля туману на мертвій шиї!
Він жовчно посміхнувся. Тут уже нічого не вдієш — усе нове приходить з муками. За все доводиться платити, одноплемінники.
Звичайно, море відразу вихлюпнуло медузу назад. Він пустив її у воду і сказав «Іди додому», але хвиля, розважаючись, пожбурила її на інший камінь — ще твердіший і сухіший…
Сьогодні я — океан. Я розмажу об камені стільки медуз, скільки мені забажається.
Навіщо рятувати дитину, коли вона все одно помре? Зараз чи пізніше… Їй краще вмерти зараз, бо інакше одного чудового дня вона неодмінно схоче помилуватися стратою. Не заперечуй, обов’язково схоче. Для них, для цих, нема цікавішого видовища…
Як важко рухається засув!
Він ненадовго зупинився, щоб перепочити. А можливо…
Щось змінилося. Смолоскип, як і раніше, чадів у стіні, й тишу порушував тільки важкий із присвистом подих…
Чи ж зовсім тихо?
«Руале… Руале…»
Знову ти. Срібна луска. Гнучкий зелений хвіст. Чорний вогонь у грубці. Колиска за дверима. Але зачекай на мене…
Ти знову грітимешся на пласкому камені, і я підійду обережно, щоб не наполохати тебе тінню…
«Руале! Руале!»
Ні, не проси. Я знаю, як треба. Чекай. Я зроблю свою справу і прийду по тебе.
Голос захлинувся.
Він знову взявся за гарячий метал — і відчув м’який натиск із того боку дверей. Начебто пориви вітру накидалися ззовні, так що важкий засув, наполовину вже відсунутий, ковзав у сталевих петлях.
А, в тебе нетерплячка…
Не терпиться з’явитися в цей тупий, тьмяний, сліпенький світ. Як це буде? Відразу? Потроху? Мені бажається всього відразу, негайно, зараз. Я зберу їх на площу… А в центрі будеш ти, малий з подряпаним носом. Білявенький, доглянутий… Не Ларт і не Ест, це потім, це моя справа. Я їм завинив, що й казати, завинив… Спір із мірошником, адже це було! А ти… Ну що я зробив тобі, скажи? Чому тобі так приємно топтати й глумитися?
Засув здригався. Натиск із того боку наростав. Та зачекай-бо ти, куди поспішаєш…
Він раптом відчув нестерпну втому, яка просто давила, й зіперся на двері, аби встояти на ногах. І відчув, як вони вигинаються. Засув уже ледь тримався.
Я зберу вас на площі… Я хочу, щоб ви зрозуміли. Не співчуття ваше мене цікавить, ніколи у вас не було такої здатності — співчувати. У вас є здатність боятися… Ви отримаєте все, що вам слід отримати. І вода загусне, як чорна кров… Але спочатку — ти, метальнику гнилизни.
Спочатку — ти.
Він заплющив повіки й побачив, як мчить назустріч земля, стелиться, хилиться в скаженій гонці. Десь голосять, десь хрипко волають від жаху. Гарячий вітер з різким незнайомим запахом. Дивне світло — не сонячне і не від вогню, а каламутне, зеленаве, неприродне. І гул, який наростає звіддаля. Від нього волосся стає сторч… А той, що влучно кидає перший, біжить попереду.
Хлопчисько мчить наосліп, зриває голос у немислимому крикові… Змокла світла сорочка на лопатках, які ходором ходять, пристали до потилиці біляві пасма… Він біжить, як бігають останній раз у житті, і йому не доведеться більше ні сміятися, ні вечеряти, ані шпурляти камінням у голубів.
Заплітаються ноги, слабшають, відмовляються служити йому, як і раніше доглянутому, вгодованому. Його накриває тінь — тінь ТОГО, що женеться. Темна, густа тінь, яка паралізує жахом.
Він кричить. Як він кричить! Спотикається, падає, повертає залите слізьми обличчя… Тріщать кістки. Жахливий, нелюдський звук. Усе скінчено.
Він перевів подих.
Невже — все?
Звичайно, можна розтягти цю процедуру.
Стривай. Я не про те.
Я бачу своє відображення у світлих очах, які вискакують із орбіт. Я маю дивний вигляд. Але річ все-таки й не в цьому.
…Його вкриває тінь — тінь ТОГО, що наступає на п’яти. Він кричить. Як він кричить! Спотикається… Випадають із кишені ножик і загорнутий у ганчірку льодяник. Тремтяча маленька рука намагається заслонити обличчя. Липне до скроні мокре пасмо тонкого волосся. Охайна, майже непомітна латочка, любовно поставлена матір’ю. Крапельки поту на носі. Рубець від опіку на правій долоні — допомагав бабці по господарству, схопився за гарячу коцюбу. Бракує зуба у верхньому ряду — бився з сусідськими хлопчиками. Дерев’яна каблучка на мізинці — саморобка, дідів подарунок…