ЦЕ — ТИ. ЦЕ ТЕЖ — ТИ. ГЛИБИННА СУТНІСТЬ. ПРИРОДА ДУШІ. НИЦІСТЬ ТВОЯ І НІКЧЕМНІСТЬ!
Він хотів знепритомніти, і свідомість зглянулася над ним — почала потьмарюватись.
НЕЗВИЧНО, ЧИ НЕ ТАК? ХРОБАКОМ — БІЛЬШ ЗВИЧНО? АДЖЕ ТИ ВЖЕ БУВ ХРОБАКОМ?
У повітрі забилося слизьке кільчасте тіло. Проглядали пульсуючі судини крізь бляклу шкіру, по якій перебігали хвилі спазмів.
АЛЕ НІ ХРОБАКОМ, АНІ ВІШАКОМ ТИ БІЛЬШЕ НЕ ЖИТИМЕШ. Я РОЗЧАВЛЮ ТЕБЕ, РОЗМІЖЖУ.
Танцювали в дзеркалах незліченні чудовиська — хробаки з людськими очима. Останні проблиски свідомості були нестерпні.
ШКОДА, ЩО ВИДОВИЩЕ НЕ МАЄ ГЛЯДАЧІВ. МОЖЕ, ПОКЛИЧЕШ МАГІВ НА ПОМІЧ? ЛЕГІАРА, ЕСТА?
Він уже провалювався в темряву — не в глуху, м’яку, заспокійливу темряву небуття, а в зламану пітьму кошмару, де чекали закривавлені жорна божевілля.
КЛИЧ, СЛИМАЧЕ. КЛИЧ, НІХТО НЕ ПОЧУЄ.
Наближався кінець. Останнім, нечуваним зусиллям йому вдалося зібрати залишки людського в собі, потягтися крізь згасаючу свідомість, рвонутися в нечутному лементі:
— Ларте!
ЛАРТЕ! ЛАРТЕ! ЛАРТЕ! ДЕ Ж ТИ, НУ-БО!
Ридали чудовиська в дзеркалах:
— Ларте! Ларте!!
ГУКАЙ, ГУКАЙ! КЛИЧ, ЗО…
Біле світло раптом втратило силу, закліпало, спалахнуло знов. Кат на мить умовк, і цієї миті одне з дзеркал лопнуло — не тріснуло навіть, а розповзлося, як стара тканина, рвані краї скрутилися в трубки, а в отворі постав хтось — темна постать із довгим білим лезом у руці.
НАЗАД, ЧАКЛУНЕ! ЩЕ КРОК — І ТВОЯ СИЛА НЕ ВРЯТУЄ ТЕБЕ!
Той, що стояв у отворі, підняв своє лезо — і дзеркала вибухнули зсередини, розлетілись міріадами жалюгідних скалок. Біле світло перемінилося на жовте.
Руал відчув, що лежить на підлозі — побитий, скалічений, але — людина.
ТИ ПРОГРАЄШ, ЧАКЛУНЕ!
Легіар стояв, неймовірно величезний, довгий, з незмінною жовчною усмішкою на вузькому обличчі. По лезу в його руці бігала блискавка. Схоже, він бачив щось, недоступне Руалові — бачив, і очі його наливалися червоним.
ТИ ПРОГРАЄШ!
Руал погано розумів, що відбувається. Сторчма стала дощана підлога; завило, обертаючись, довге біле лезо. Повітря стало подібне до сухого піску, набилося в горлянку, перехоплюючи подих.
Звивалися над головою Маррана жовті й червоні петлі, захльостували одна одну, з неголосним тріском рвалися, й від того хотілось оглухнути; розгорнулася раптом лійка, сіра, скажено обертова, і пішла втягати в себе скалки дзеркал, клапті тканини, Руала, Ларта з його лезом… Обсипалися круті, попелом вкриті схили, Марран пручався, як мураха в піщаній ямці, коли лійка раптом засмикалася і вивернулась навпаки, стала горою, конусом, і Легіар відрубав лезом, яке вже пригасало, чорну присоску на його вершині…
Останнім, що побачив Ільмарранен, був Ларт із темним лезом у руці, до пліч вкритий чорною, густою, мускулястою масою. Маса стискалася кільцями, як безформний удав, маса давила, пригинала до землі, і потемніле лезо із дзенькотом випало з ослаблої руки… Тут Руал Ільмарранен знепритомнів.
Підлогу великої зали вкривав складний малюнок, центром якого було коло з палаючих свічок. У цьому вогненному колі горілиць лежав чоловік. Над ним стояла жінка в сріблястій мантії і монотонно читала нескінченне заклинання. Крейдяні риски на підлозі спалахували і гасли.
Я не знаходив собі місця — то стояв у дверях зали, не зважуючись увійти, то підіймався до Ларта — але двері кабінету були замкнені, і всередині панувала мертва тиша. На сходинках, на підлозі під дверима темніли плями крові, і кров висихала на ручці дверей. Дім тихо постогнував від жаху.
Жінка нарешті скінчила своє заклинання і тепер німо завмерла. Я зважився її покликати:
— Пані!
Вона повільно озирнулася.
— Мій хазяїн поранений, — сказав я, мало не плачучи. — Допоможіть йому!
— Як я можу? — тихо відповіла вона. — Якщо зрушу з місця, Ільмарранен умре!
— А якщо ви не допоможете, умре Ларт, — вимовив я пошепки.
Вона сумно похитала головою:
— Легіар — великий маг… Якщо він сам собі не допоможе, будь-яка допомога неспроможна…
Я залишив її, кинувся в бібліотеку.
Тьмяно поблискували золоті палітурки. Я схопив найбільшу книгу з тих, що стояли внизу, драбина обурено засичала — я відштовхнув її ногою і розгорнув чорний з позолотою том. У очах зарябіло — я, виявляється, вмів читати заклинання тільки великими друкованими літерами, і книга була мені така сама корисна, як кротові підзорна труба.
Я заметався, почав хапати інші книги, ще й ще — жодна не підказала мені хоча б, як викликати Бальтазарра Еста, а я був готовий і на це. Потім я раптом наткнувся на книжку, написану звичайною мовою, і поспіхом заходився її перегортати — але книга виявилася не магічною. Це був просто якийсь роман.