Я впав у відчай, впустив книгу на килим і прихилився спиною до шафи. Хрипко зітхнув закритий клавесин; здригався скулений на великому столі скляний глобус, тиснувся в куток маленький круглий столик, поцяткований магічними символами, і на нього впав широкий сонячний промінь, а в промені…
У промені палав золотом Медальйон Віщуна — чистий, ясний, і яскравий сонячний зайчик, відбитий ним, влігся на стелі.
Я враз укрився потом, і кімната перед очима на мить втратила чіткі обриси — ніби я дивився крізь мокре скло.
А потім я зважився наблизитись.
Золотий ланцюг, золота пластинка зі складним отвором-візерунком. Я простяг руку — і відсмикнув. Простяг іще раз, торкнувся зрізаного кутика — сонячний зайчик на стелі хитнувся й знову завмер.
Я заплакав. Плачучи, обережно взяв медальйон за ланцюжок і на витягнутій руці поніс до Ларта.
Я стукав у двері, схлипував і кричав:
— Господарю! Вона пішла! Й іржа пішла, господарю! Будь ласка, відчиніть! Будь ласка!
Відповіді не було.
Потім я спиною відчув чиюсь присутність — і озирнувся. Я сподівався, що це Кастелла — але це був Март, її чоловік. Він стояв унизу, під сходами, й обережно притискав до грудей великий згорток.
Кілька хвилин ми просто дивилися один на одного, потім він зітхнув і неголосно спитав:
— Що… Чим я можу… Кастелла?
Я подивився на двері кабінету. Двері були зіпсовані ударами моїх черевиків, і ні звуку, ні протягу не долинало зсередини.
Я підняв перед собою руку з медальйоном, як це любив робити Орвін. Пластинка повільно оберталася на ланцюзі.
— Вона… — сказав я Мартові. — Вам краще… Зачекати на неї в передпокої.
Згорток у нього в руках ворухнувся, він міцніше пригорнув його до себе.
— Що тут… сталося? — спитав він невпевнено.
Я стояв нагорі сходів, він — унизу, він притискав до грудей дитину, я тримав перед собою медальйон.
— Тут… здається, врятували світ, — сказав я гірко.
Кастеллу ми знайшли в передпокої; вона стояла, підставивши обличчя тонкому магічному Променю, що пробивався зі стелі. Побачивши Марта, зробила крок вперед; обличчя в неї було таке, наче вона збиралася заплакати й розреготатися одночасно. Март зупинився, не мовлячи й слова. Кастелла підійшла, взяла в нього дитину, відкинула пелюшки, що прикривали голівку. Я побачив малого — здивованого, щирого. Він радісно потягся до матері, намагаючись випручати рученята з тісного сповитку. Я глянув на Марта — той ховав очі. Я залишив їх самих і невпевненою ходою рушив у велику залу.
Свічки догоріли. Ільмарранен, людина-легенда, сидів у колі й дивився на мене. Зовсім як тоді, у передпокої.
— Дамире… — озвався він із подобою усмішки. — Як ми завжди… однаково зустрічаємось.
Я підійшов, намагаючись не наступати на крейдяні риски, й простяг йому медальйон. Він неслухняними пальцями взявся за ланцюжок, підніс до очей:
— Що це? Медальйон Орвіна? Чому?
— Орвін загинув, — сказав я.
Він насупився. Похилив голову. Подумав, знову подивився на мене — запитливо.
— Ви живі, — сказав я майже з докором. — Орвін умер, а мій хазяїн умирає… Можливо, досі…
— Вгамуйся, — сказали в мене за спиною.
Марран, уже не бачив мене, він раптом напружився і з зусиллям підвівся. Я повільно повернув голову.
— Ларте… — прошепотів Марран.
Хазяїн стояв, важко прихилившись до одвірка. Половина обличчя його була схована пов’язкою. Єдине око дивилося крізь нас.
— Ларте… — Марран зробив крок, ще крок, наблизився до Легіара, зупинився в нерішучості. Так вони стояли один проти одного — мовчки, сумно, непорушно.
Потім Марран зітхнув і на долоні простяг Лартові золотий Амулет Віщуна.
У Легіара здригнулися губи; єдине око ожило, широко розплющилося, ніби у хлопчика, що на ярмарку вперше побачив мавпочку. Ларт похитнувся, я хотів був підтримати його — але він роздратовано відсунув мене ліктем:
— Заспокойся… Я ще в змозі триматися на ногах…
Він прийняв у Маррана Амулет, поторкав нігтем, прискіпливо оглянув — чи нема де іржавої цятки… Цятки не було.
— О Небо, — сказав Легіар.
Медальйон вислизнув із його ослаблих пальців і тонко задзеленчав, падаючи на підлогу. Я нагнувся — підняти, але чиясь рука в рукавичці випередила мене. Бальтазарр Ест!
Він з’явився раптово й нізвідки і стояв тепер між Лартом і Марраном, тримаючи медальйон за ланцюжок. Золота пластинка розгойдувалася туди-сюди, виписуючи в повітрі світлову дугу.