Усі мовчали, поки Ест не промовив півголосом:
— Так, значить… — і знову: — Виходить, так…
Потім звернувся до Ларта:
— Але чи можемо ми почуватися безпечно, поки існують Двері й живий Брамник?
Він звернув на Маррана нестерпно важкий погляд. Той відгукнувся неголосно, не опускаючи очей:
— Убити мене може тільки одна людина, Аль. Тільки одна людина має на це право.
Лартові, здається, стало гірше. Він сполотнів і зціпив зуби. Я підскочив — цього разу він не відстороняв мене, а намертво вчепився за моє плече. Так ми стояли кілька довгих хвилин, поки не вгамувався його біль.
— Аль, — сказав Ларт пошепки. — У мене зараз бракує сили на тебе. Будь ласка, йди.
Ест забарився, холодно знизав плечима і впустив медальйон на поверхню круглого столика. Зробив крок до вікна, ніби маючи намір вистрибнути.
— Аль, — сказав Марран.
Той завмер, не скінчивши руху. Не повертаючи голови, чекав.
— Не було закладу, Аль. Був дурний жарт.
Бальтазарр Ест повернувся до нього обличчям і після паузи промовив:
— Що тепер… Було — не було… Дурень ти, Марране, й не порозумнішав… Відчиняти треба було, такий шанс тобі… — і затнувся. Опустив голову. Промурмотів з чимось, схожим на смішок: — Така пригода зірвалася… Не довелося дізнатись, чого бабуся Третя хотіла від нас…
Марран зробив до нього крок — Ест несамовито стрепенувся. Міцно стис вузький, ніби лезо, рот. Кивнув Лартові, довгим поглядом окинув Ільмарранена, перетворився на кошлату ворону і з пронизливим карканням вилетів у відчинене вікно.
Хазяїн перевів подих і послабив хватку на моєму плечі. Марран стояв, потуплений, і слухав, як вітер ляскає віконною рамою.
…Він слухав, як вітер ляскає віконною рамою, і шкірою відчував погляд Легіара. Напівстерлися крейдяні риски на підлозі, калюжками воску застигли згаслі свічки, а в кутку біля вікна, якого не закривала зіжмакана на підвіконні портьєра, виднілася бліда чорнильна пляма — багато років тому Марран пожбурив чорнильницею у велику сіру мишу.
Зараз він зрадів тій плямі. Скрушно похитав головою:
— Треба вивести… Ти тільки поглянь…
Хлопчисько, пирхнув тихенько Дамир. І пошепки додав, лякаючись власної сміливості:
— Та не виводиться, я пробував… Господар знає… В’їлося…
Ільмарранен повернувся й наткнувся на низький круглий столик, бездумно взяв на долоню Амулет Віщуна, хотів подивитися крізь отвір на сонце — але вчасно спохопився, що не має на це права. Знітився, взявся накручувати золотий ланцюжок на палець.
— Орвін загинув, — тихо сказав Легіар.
Марран здригнувся:
— Через мене?
— Ні, — відгукнувся Легіар після паузи.
Помовчали.
— Я збрехав Есту, — сказав Марран, притулився потилицею до стіни і заплющив очі.
Легіар з зусиллям підвів зламану брову:
— Що?
— Я сказав йому, що не було закладу. А ми билися об заклад з мірошником Хантом, що…
— Помовч, добре? У мене у вухах… дзеленчить. Вгамуйся.
Ляп… Ляп… — билася віконна рама. Жалібно скрикувало скло.
— Я гадав, тобі від цього легше, — ніби вибачаючись, пробурмотів Марран.
Легіар рушив до нього через усю велику кімнату. Підійшов упритул, так що Марран сахнувся, втиснувся лопатками в стіну.
— А мені не легше, — хрипко мовив чаклун. — Напевно, мені ніколи вже не полегшає.
І відвернувся, похилив плечі — пригнічений, стомлений, наче вийняли з нього тугу залізну струну, об яку поламала зуби дивовижна Третя Сила.
Десь у домі заплакала дитина. Руал відчув, як глибоко в ньому відгукнувся цей плач — ніби затягся десь всередині величезний, заплутаний вузол.
Плач стих — зачинилися вхідні двері.
— Вони пішли, — пошепки сказав Дамир. — Вона і цей, чоловік її…
Вузол затягався, стискаючись.
— Мені треба… — почав був Руал, але не розчув власного голосу. Знову почав: — Я повинен… наздогнати.
Ларт відійшов. Важко навалився на стіл. Помовчав, схиливши голову. Потім підвів знівечене обличчя:
— Звичайно, повинен.
Вони спускалися з пагорба. Руал не міг бігти — підгиналися ноги. У розпачі, що втрачає її, він гукнув глухо, й крик миттю віднесло вітром, але вона почула й озирнулася. Потім озирнувся Март.
Знову налетів вітер, здійняв стовпом опале листя, закрутив і покинув — Ящірка рушила назустріч Руалові, повільно, ніби неохоче, над силу, вимушено. Март дивився їй у спину і нечутно розтуляв рота, немов рибина, викинута на берег.