Зустрілися. Здивовано витріщалось на незнайомця та щось мурмотіло маля в неї на руках. Вона, не дивлячись, тицьнула дитині ганчір’яну іграшку.
— Ти врятувала мені життя.
— Ми квити.
— Ідеш?
Маля потягло іграшку в рот, із задоволенням ухопило її рожевими яснами.
— Руале… А пам’ятаєш мурах?
…До чого ж теплим був золотавий пісок на річковому березі, під урвищем! У піску тому плазували, охоплені войовничим запалом, двоє підлітків, а між ними, на утрамбованому п’ятачку, розгортався мурашиний бій. Чорними мурахами командувала Ящірка, а юний Марран — рудими… Якийсь час здавалося, що сили рівні, потім руде військо Руала безладно відступило, щоб наступної миті блискучим маневром зім’яти фланг чорного війська, прорвало лінію фронту й кинулося на розгублену Ящірку.
— А-а-а! Припини!
Мурахи сходили по голих засмаглих литках… Вона стрибала, крутилася дзигою, струшуючи з себе збожеволілих комах. Марран сидів на п’ятах, утопивши коліна в піску, і посміхався тією особливою переможною посмішкою, без якої не завершувалася звичайно жодна з його витівок…
— Ну й цілуйся з мурахами своїми! — кричала вона ображено.
— Ну, цілуватися я хочу з тобо-ою…
І йому довелося чимало наїстися піску, поки ловив її губи, які сміялися і вислизали, та намагався втримати вертке, мов у ящірки, тіло, зупинити бодай на мить, відчути, як з того боку тоненьких напівдитячих ребер б’ється серце, б’ється і з головою виказує всю її радість, хвилювання, замішання… Перелічити піщинки, які пристали до стегон і колін, заплуталися в скуйовдженому волоссі…
Кружляв осінній вітер. Віддалік чекав Март, її чоловік, чекав, не помічаючи, як зсудомило його пальці. Дитина слинила ганчір’яну ляльку.
— Мурахи? Ні, здається, не пам’ятаю.
Хмари раз у раз затуляли сонце, і тоді здавалося, що хтось накинув темну хустку на величезну лампу.
— А… Як ти дражнив мене, пам’ятаєш?
…Смарагдова ящірка на пласкому камені. Жовтогарячі метелики над зеленою травою… Вона вміла тоді перетворюватися на ящірку, і тільки на ящірку, а хлопчисько сміявся:
— А на бабку можеш? А на саламандру? А на дракона?
— Ну, годі, Марране! Можеш більше не приходити!
Він спіймав її, відірвав теплий хвостик, який здригався, почепив на ланцюжок і носив на шиї, щомиті відчуваючи, як він лоскоче груди під сорочкою…
Вона розлючувалася до сліз. Це було раніше, давно-давно, ще в дитинстві…
— Ні, не пам’ятаю, Ящірко. Не пам’ятаю.
Від гаю тягло вогкістю; Ільмарранену здавалося, що він вріс у пагорбок, вріс, завалений листям по коліна.
— А ріка, форелі? Згадай, Марране!
…Ріка була теплою, кришталево чистою, і в найтемнішу ніч він розрізняв у потоці попереду срібну форель.
Він і сам був фореллю — великою, граціозною рибиною, і йому нічого не варто було наздогнати ту, що пливла попереду.
Вона виривалася вперед, поверталася, ставала впоперек ріки, косувала на нього круглим і ніжним оком. Він пропливав повз неї, на мить відчувши дотик ясної, теплої зсередини луски, і в захваті вистрибував із води, щоб на мить побачити зірки і здійняти цілий сніп бризок, які виблискували у місячному світлі.
Потім вони ходили колами, і кола ці дедалі звужувалися, плавці ставали руками, й не луски вони торкалися, а вологої смаглявої шкіри, і цілий світ здригався в обіймах щасливого Маррана…
А потім вони з Ящіркою вибиралися на берег, вражені, притихлі, й перлові краплі води скочувалися по оголених плечах і стегнах…
Він перевів подих. Спогад оселився в ньому, заслонив осінній день, і сильніше затягся всередині нього тугий болісний вузол.
— Форелі?
Він згадав, як м’яко світить місяць крізь товщу вод, як добре дивитися на нього з глибини прозорої ріки.
Март уже стояв поруч — блідий, змарнілий, стривожений. Спробував узяти Ящірку за плечі:
— Стель, ходімо…
Дитина в неї на руках впустила іграшку й обурено завовтузилася. Март підняв ляльку й зім’яв її в руках:
— Ну ж бо, ходи… Хлопчисько вередуватиме… Ходім…
Інша рука відсторонила його.
— Облиш… — тихо мовив Легіар.
Руал зустрівся з Лартом очима. Март потягся був узяти дитину, та Ящірка не віддала. Так і залишилися стояти, як стояли — між ними посопував, пускав слину малий, намагаючись схопитися за Руалову сорочку.
— Ти… Руале, навіщо ти мене… покликав?
Руал опустив голову й побачив свої руки — весь цей час він, виявляється, крутив у пальцях золотий Амулет Віщуна.
Не запитуй, навіщо. Я не можу. Я не можу цього зробити.
Але вона заглядала йому в очі, знала відповідь, чекала й боялася. Чекала й боялася, що він її… покличе. А він мовчав, мовчав і дивився на свої руки.