… Па-па-рам-па-рам-па-па…
4
Лише замолоду вдається маневрувати своїми звичками, змінювати, приміряти, припасовувати їх, ставити з голови на ноги або ж навпаки. Якщо палиш — облишиш, випиваєш чарку-другу віскі, — можеш покинути, посмакувавши іншого дрінка, любиш блакитнооких блондинок — минеться, он, до тебе вже посміхається чорнява, — якщо одна звичка взаємозаміняється або ж доповнюється іншою, не менш захоплюючою і принадною. Зараз це називають аутотренінгом, за подібними теревенями криються мозкові клітини сірої речовини, котрі множаться бажанням звідати нове, не властиве тобі. І вже потім ти сам собі дивуєшся: невже це я?
Гренд Доулд у житті сам себе не раз перекроював. Хоча народився у Львові Григорієм Делковичем, однак біля сім’ї, яка у 1939-му подалася до Варшави, не всидів. З Гданська у просоченому рибою трюмі фуркнув на початку Другої світової війни до Нідерландів, де став на голландський манер Грендом Доулдом. Думав, пересидить якось, перекрутиться від концтаборів Польщі подалі, — а не вийшло. Довелося йти найманцем у вересні 1945-го товкти туземців Батавії[6], які проголосили свою незалежність. Там він удавав хороброго, напинаючи груди для чергової відзнаки, ховаючи під спітнілою сорочкою заяче биття заляканого війною єства.
У джунглях йому поталанило. Те, що перед смертю белькотів вождь туземців, благаючи дарувати життя дітям, котрі зібралися біля нього у ветхій дерев’яній церковці, повинно було належати тільки одному. У такій філософії речей вождь, очевидно, не петрав. Повірив Доулду, а той, довідавшись, де заховано скарб обвішаних хрестами аборигенів, і навіть отримавши ключ від скарбонки, не зміг ділити таємницю ні з ким. Витлумив з вогнемета усіх…
Це ж ясно, як білий день, — міркував Доулд. — Спробуй-но, натякни комусь, що знаєш, де заховано скарб, — до ранку не доживеш. З тебе випитають, вимордують під найстрашнішими тортурами заповітне місце, при цьому запевнятимуть у дружбі і божитимуться у порядності при розподілі скарбу. Але адреса місця, де зберігається скарбонка, стане останнім словом твого життя. Ніхто, ні з ким, ніколи не ділиться золотом!
… Як там твій індонезійський сувенір, га, старий?…
Як не перекроював себе Доулд, купуючи замість Сором’язливих білявок жагучих брюнеток, замовляючи мартіні натомість улюбленого віскі, приймаючи біле за чорне, а чорне — за норму, а от думку про те, що не зазнає багатства, не дотягне до двохтисячного року, гнав од себе далеко. А спробував би… На кого ж тоді кричав би, тупотів ногами?
На самого себе, — підказував заєць.
Отаким Доулд став, — зсохся, зістарився, зіщулився. Взяв за звичку ходити з палицею, ніби справді хотів втримати коштовний вміст скарбонки на плечах. І отак з року в рік зі своєю таємницею опускає очі додолу, ховає слова за обслинялим коміром маринарки, безмовно корячись наказам отого ХТОСЬ, — аби тільки не підступалися до нього з тим, що у нього в пам’яті бовтається.
Щодня прикро зростали видатки, зменшуючи власні заощадження. Без грошей білявка не зведе на тебе підфарбовані блакитні очі, видаючи себе за янгола, без гульдена ніхто тобі не відчинить двері пристійного готелю, не зніме капелюха, не поставить дрінка, якщо знає, що ти — грошовий нуль. А тепер ще й старість щодня вимагає податок у вигляді різних пігулок, які так до пуття і не знімають болі у серці, не знижують стрибки кров’яного тиску.
Гонорар за роботу, яку виконав Доулд неподалік Женеви, пішов на лікування, бо його таки витягли з тамтого світу. Отой же дорожній патруль викликав медичну допомогу і Доулда відвезли до лікарні, констатуючи інсульт. Фольксваген припаркували біля лікарні, так що Доулд міг бачити його з вікна палати і втішатися тим, що нікому навіть на думку не спало наблизитися до купи іржавого заліза, під обшивкою заднього сидіння якого лежав гонорар Доулда.
Заціпеніння не тривало довго. Лікарі знали свою справу, і за два тижні Доулд, як не прислухався, ніякого шарудіння клаповухого усередині не почув. Але Доулд міг заприсягтися, що бачив, як залишки його єдиного друга зібрали у металеве відерко і кудись винесли. Тоді вперше тиск опустився до норми і Гренд навіть зіп’явся на лікті, побачив за вікном «жука» і уже хотів поділитися радістю з зайцем, але його не було, натомість з’явилося бажання самому відповідати на свої питання. Але Гренд уже не міг збагнути, що сам до себе говорить…
6
Батавія — стара назва Джакарти — столиці Республіки Індонезії до звільнення від голландського панування.