— Вона купує кухлі, як їде кудись по роботі.
Подібні черепки від таких кухлів Самур побачив намальованими у книжці і прочитав, — по них вивчають історію і мистецтво народу. Значить, недарма Марта купила собі кухлика. Дивись, як розбирається, що й до чого. Виходить, тямуща жінка.
— О, навіть так? А ти часом не запитав її, де ж вона працювала?
— Ні! — клацнув закаблуками Самур. І знову відчув, що допустився помилки, показавши свою солдафонську душу. — А що, довідатися?
— Не варто. Краще, — повернувся Даві до Самура, котрий не розлучався з книжкою і поволі гортав сторінки, — потелефонуй зараз до Марти і запропонуй завтра поїхати послухати Лучано Паваротті.
Самур насупився. Він не вимовить ім’я, так швидко сказаного Ель Даві. Підійшов до столу і попросив:
— Напишіть, як звати того артиста.
— Співака, — поправив Даві, але ім’я та прізвище написав чіткими літерами.
Самур кілька раз перечитав його, ворушив губами, щоб вимовлялося невимушено. І лише тоді набрав потрібний номер. Даві відразу натиснув кнопку і в кімнаті стало чути усе, що говорила Марта.
— Чи не хочете ви поїхати завтра в театр і послухати цього… — підніс ближче до очей папірець Самур і силоміць вимовив — Лучано Паваротті.
Марта ахнула:
— Самуре, це для мене така радість, ти собі не уявляєш, — збуджено лунав її голос у кабінеті.
Міцно притиснув слухавку — не відірвати. Обличчя пашіло від задоволення і він козирився, слухаючи такий мелодійний голосок.
— Чекай мене завтра біля машини. Я обов’язково поїду з радістю, із захопленням. А ти знаєш, — вона змінила тему, — отой кухлик, що ти мені купив, старий-престарий. Мені і Мануса про це сказала. Там на денці щось написано, але ми не розберемо. Ти мені допоможеш?
Самур крекнув від задоволення і хизуючись швидше перед Даві, проказав у слухавку:
— Із задоволенням, тим більше, що саме по таких черепках пізнається історія і мистецтво народу, — переказав прочитане.
— Самуре, — зробила паузу Марта, — а Даві знає, куди ми збираємося?
— Так, — промимрив Самур і відчув, що настрій у нього відразу зіпсувся.
Але Марта не хотіла закінчувати розмову.
— Знаєш, Самуре, я колись так хотіла послухати Паваротті, що навіть твердо вирішила поїхати аж до Києва — до нашої столиці, як почула, що плануються гастролі цього знаменитого тенора.
— Ви ж казали, що той Лучано — співак, а вона каже — тенор, — закрив рукою слухавку Самур.
Даві подушив у собі сміх.
— … потім газети писали, що щось не вийшло. Але мої подруги з музичної редакції дістали відеокасету з його концертом і я навіть вставила фрагмент однієї пісні у свою програму.
Даві підхопився з місця. Вирвав з рук Самура клаптик паперу з прізвищем співака і внизу дописав щось. Тицьнув написане під ніс Самуру.
— А… де ти… працюєш? — видушив по написаному Самур.
Марта зітхнула:
— Поки не зіткнулася з гостинністю твого господаря, працювала на телебаченні репортером.
Ошелешено викарячив очі і Самур. Він навіть слухавку відняв від розпашілого вуха і німо втупився в Ель Даві.
— Самуре, де ти зник? — неслося доокруж. — Поговори хоч ти зі мною. Мануса подалася у своїх справах. А ця Джан, котру приставив до мене твій милостивий господар, стоїть зараз у кутку і викручує на мені дірку своїми риб’ячими очима. Слухай, а давай просто зараз приходь до мене і ми розберемося з кухлем. Гаразд?
Самур благально глянув на Даві, але той заперечливо похитав головою.
— Ні, — якось жалібно проказав у слухавку Самур. — Служба. Мушу йти.
— Шкода, але я тебе розумію. З Даві жарти погані. Тож до завтра!
— Вона поклала слухавку, — наче виправдовуючись і водночас шкодуючи вимовив Самур. Навколо усе стало безбарвним, без жодного відтінку.
— Йди! — наказав Даві. — Займайся справами.
Сам знову сів у крісло і поклав руки на стіл. Навіть провів по ньому долонями, під якими на інкрустованій квітами блискучій поверхні повинно б з’явитися п’янке тіло українки. Застогнав…
… по кабінету все ще неслись короткі телефонні гудки…
Згадалася надзвичайно сексуальна білявка — американська тележурналістка, з котрою якось переспав, подарувавши їй те, що вона потім сама вибрала у ювеліра. Востаннє її зустрів, коли розглядалися нафтові поставки в Україну. Але ж вона (навіть не пам’ятав, як звати американку) була легко доступна, бо в ній, бачив, жило одне — гонитва за добреоплачуваною роботою.
Марта — зовсім інша. Вона не відкривала перед ним свою душу, просто-напросто не впускала туди Даві. Як це ранило його! Чому? Чому? Чому? Він перлину до перлини, зміг перерахувати ті хвилини, коли вона ледь-ледь припіднімала завісу своєї душі і тоді Даві пірнав у щілину, готовий тонути од щастя, бо у поєднанні з фізичною близькістю давала те, до чого прагнув він. У Катарі говорили: «Людина ніжніша квітки і міцніша каменю». Це і про Марту. Але вона зміниться, камінь перетвориться у пісок, у це Даві вірить, — як тільки народиться ЙОГО ДИТИНА. Тоді Марта стане ніжнішою квітки…