— Ми знайдемо тебе, Марто! — закричав на все горло. — Ми знайдемо її, правда, Ліане?
— Знайдемо!
— Марта на узбережжі Персидської затоки, в Катарі.
Фатухелу назвав місто і додав:
— Я не раз бував там. Але проблема не в тому, як туди дістатися, а навпаки, як живими звідти вибратись. Ель Даві дасть команду і через п’ять хвилин будуть перекриті всі повітряні і морські порти.
— Але ж ми повинні щось придумати! — наполягав Маас.
Майкл знову занурився в оболонку і перераховував, скільки часу треба, щоб дістатися до міста, в якому Ель Даві тримає його Марту. Два місяці? Місяць? Тиждень? А, може, день-два?
Фатухелу димів цигаркою. Йому тільки нещодавно вдалося довідатися, де живе Ель Даві. Розповіли старі друзі-синдбади, котрі прийшли з Персидської затоки і знали останні плітки цілого Аравійського півострова.
Маас спробував послатися на людську добропорядність, але глянувши на відчужене обличчя Майкла, махнув рукою. Слуги нафтового туза, хай там що, вміють працювати, оскільки зуміли розіграти такий фарс, за який Харріс мало не поплатився життям. Лікар відразу вирішив, що поїде разом з Майклом, як тільки дoвiдaвся про вагітність Марти. І тепер, коли заходила розмова про будь-які варіанти, говорив у множині — ми. Фатухелу й себе зарахував до займенника ми, тим самим теж ствердивши свій намір вирушити на пошуки українки.
— Я ось що думаю, — почав повагом. — Ми маємо один шанс — дістатися на узбережжя власного посудиною, яка б чекала нас там і змогла потім довезти назад, на Ентанго.
— Ні! — підхопився з місця Майкл. — Не на Ентанго, а на північ Суматри, в Тусуклаїнг.
Фатухелу глипнув на лікаря: що говорить цей молодий чоловік? Але Маас підтвердив:
— Так, Фатухелу, друже, нам в Тусуклаїнг конче треба.
— Якщо треба вам, значить, треба і мені, — проскрипів Фатухелу. — До того ж, північ Суматри це набагато ближче, ніж Ентанго.
Ліан запропонував свій катер.
— Не годиться, — заперечив Фатухелу. — Краще ми зробимо ось що. Дамо потужний мотор на дхоу і на ньому підемо до Аравії.
— А де ж ми візьмемо дхоу? — поцікавився Ліан.
— Посудина є, але до неї потрібні руки, щоб залатати дірки. А от парус і кріплення я зберіг. Сам ходив колись.
Фатухелу замовк, пустив пасмо сивого цигаркового диму і заховався за ним, поринув у часи, коли молодим синдбадом мчав до північної Африки з надією, що його шоколадна Фа чекає свого мореплавця. Та не судилося…
— Тоді завтра й почнемо, — погодився Ліан, бо знав, що добре оснащене дхоу зараз, взимку, дасть фору будь-якому іншому судну такого ж класу. Та й хто допетрає, що аж до Аравії приповзла старезна шкапа? Хто зверне увагу на вицвілий парус і просмолені борти, не покриті фарбою? Хіба впаде підозра на таке судно? Фатухелу має цілковиту рацію.
Однак коли вранці Ліан та Майкл у супроводі Фатухелу на далекій піщаній косі побачили те, що колись називалося дхоу, настрій у них геть зіпсувався. Здаля колишнє судно нагадувало об’їджений чайками скелет доісторичного архіоптерикса. Тому чоловіки навіть не уявляли, як можна підступити до купи колод, щоб вони раптом не розсипалися від їхнього дихання.
Та Фатухелу прицмокував:
— Які чудові морені колоди, їм зараз ціни немає, криця, а не дерево.
— Невже на такому дхоу можна дістатися до Аравії? — не мав віри Ліан.
— При хорошому вітрі влітку до Персидської затоки можна дійти за три тижні, — гордо повідомив Фатухелу. — Але тепер мало хто відважиться на таке, тому й матимуть нас за своїх. Воно то ризиковано, бо вітер зустрічний, над Індійським океаном зараз північно-східний мусон. Надія тільки на потужний мотор.
— А скільки часу треба, щоб відбудувати це дхоу?
— Місяць-два, — некваплячись потягував Фатухелу, хоча в очах промайнули бентежні вогники. Не сказав, що за цей час, якщо впораються з відбудовою дхоу, то отримають своєрідний швидкісний рекорд.
Працювати починали з першими променями сонця, а закінчували, коли Фатухелу запалював останній ліхтар.
Майкл поволі приходив до тями. Працював як буйвол, не відчував втоми. Чув тільки шепіт: швидше, швидше… Достеменно знав, кому він належить, бо лише одна Марта могла так ніжно дмухати в обличчя і шепотіти, шепотіти…
Засинав тут же, заколисаний розміреним шурхотом безконечних розповідей Фатухелу. Він повертався на косу, як тільки закінчував щоденний ритуал запалювання вогнів, сідав біля вогнища, смакував запеченим на вугіллі тунцем, і говорив-балакав з особливим піднесенням. Таким говірким не пам’ятає коли був. Фатухелу над усе цінував освічених людей, особливо юристів, котрі знали усі таємниці законів життя, тому намагався і собі говорити про щось мудре.