— Ось ваш квиток, — раз по раз киваючи головою, простягувало йому проїзні документи низеньке дівча, вбране цілком по-європейськи. І якби не розкосі очі та ніс з широкими ніздрями над повними губами, вона б виглядала навіть принадно і не викликала зверхнього ставлення, котре все ще жило у Ероута. Коли він дивився на місцевих, відчував, як під ногами розчавлюється яскраво-червона шкаралупа крабів, викинутих з-за столу просто під ноги перехожих. І ще — відразу в ніс било приторними прянощами. Вони дурманили і витовкували усередині півстолітній вердикт туземцям.
— Скільки часу доведеться волочитися, щоб дістатися ще до однієї тропічної клоаки Тусуклаїнга? — вицідив з себе.
— Гадаю, досить швидко. Рахуйте, всього понад дев’ятсот п’ятдесят кілометрів. Але ви не хвилюйтеся. Передбачені зупинки на відпочинок, заміна водіїв. Комфорт наша компанія гарантує.
Дівчина говорила і у неї легко тріпотіли ніздрі. А, може, вона разом з Ероутом теж відчувала ефірну вібрацію запаху, котрий мав для неї цілком матеріалізоване значення? Принаймні те, що він не сподобався цій модернізованій туземці, зрозумів по інтонації, з якою дівчина продовжувала ввічливу розмову.
— Ви ж самі розумієте, дорога неблизька, — посміхалося дівча. — Все може трапитися: міст десь прорве, обвал перекриє дорогу або злива розмиє. Але не лякайтеся, це я так, про всяк випадок, зима все ж таки.
Джо все ще відчуваючи феміам минулого, наче чолом торохнувся в останні слова дівчиська… обвал перекриє дорогу…
Невже він стає маразматичним телепнем, бо пам’ять знову відродила фрагмент, коли вони дерлися крізь ущелину гостроносих скель у пошуках племені, яке жило на березі Тоба. Все ще боявся, що з-під підошв розповзеться земля і піде в прірву рятівна п’ядь опори. Про всяк випадок навіть почовгав підошвами біля себе.
— Саламат джаланг — щасливої дороги! — востаннє вклонилася дівчина і відійшла від Ероута.
Роззявив рота, щоб послати її разом з професійним апломбом до біса, однак стримався, бо кому потрібні відверті емоції півстолітньої давності?
Дорога далека, треба все виважено обміркувати перш, ніж з’явитися на порозі «Бойд банку». І рейсовий автобус компанії з гучною назвою «Атом» стане для Джо Ероута замкнутою монастирською келією, до котрої він увійшов, щоб залишитися насамоті зі своїми думками.
Не мав гадки, що відразу, пойорзавшися трохи у кріслі, засне. Джо Ероуту взагалі рідко коли снилися сни. Навіть у найскрутніші дні, коли торгівля зброєю досягала апогею, а запах крові конкурентів доходив навіть з Лондона, він щоранку шкріб потилицю і марно намагався згадати, що ж йому снилося. Нічого, ніби він втрачав свідомість і все. І коли прокидався під шурхіт сторінок обслиненого сонника, якого щоранку гортала дружина, при цьому голосно плюючи на пучки пальців, марно шкріб потилицю, — нічого згадати не міг.
Після смерті сина все змінилося. Відтоді він не засинав, а просто впадав у прострацію. Інакше й не скажеш, бо звідки взявся отой хрест, що більмом стоїть перед очима? Він так вимордовує, топить, душить. А ще, тепер частенько Джо прокидався і тер… мокрі очі. Невже він плаче уві сні?
Зате щойно йому снився сон, ну просто вищий клас. Сон розповів йому про все, що він повинен знати і про те, що та як повинен зробити.
Він знову опинився в жовтні 1945-го, коли тільки-но збирався пірнути у таємничі кампунги. Було тепле, не ошаліло спекотне, а навіть ніжне передвечір’я, досить сухе (бо під пахвами не побачив темних півмісяців від поту), щоб прихопити з собою зайвий наплічник. Він зупинився біля «Мутіари» і впевнено зайшов досередини. За стійкою до нього викланювався Гренд Доулд… з розкосими, як у китайців, очима. Тільки він не говорив, а по бігаючих очах Джо Ероут прочитав, що той боїться навіть бульбашку пустити, бо тримає свою таємницю міцно за зубами. Доулд все кланявся, задкував і показував Джо, куди т?>еба йти.
— А браслет де дів? — пустив і собі бульбашки Джо Ероут. Чорт забирай, він добре пам’ятає, що коли запитав про це у Гренда, з рота потяглися бульбашки. Так, наче вони були під водою.
Гренд Доулд, чи як того пройдисвіта звали по-справжньому, тільки руками розвів.
— Українці віддав? — Бульбашки билися просто в чоло Доулда. А він все нижче й нижче кивав головою, поки не розпростерся мертво перед металевою постаттю лева, такою великою, що нагадувала троянського коня, у череві якого, це вже Джо Ероут знав достеменно, було заховане багатство тоба-батаків.