Виснажена від фізичних і душевних страждань принцеса вирішила віддати себе на волю долі. Голос не обманув. Вона знову стала прекрасною. А пізніше стала і королевою підводного царства.
До людей ставиться по-різному. Іноді згадує, як її оточували у батьківському палаці любов’ю, добротою і ласкою, і дррує рибалкам рибу. А трапляється, як оце під час шторму, згадає гіркоту вигнання, біди скитань, — у гніві шматує рибальські сіті, перевертає судна, топить людей. У такі хвилини Лоро Кидул перетворюється на чудовисько. Її очі виблискують розпеченим вугіллям, волосся дибиться зміями, руки тягнуться до жертви щупальцями спрута… І важко здогадатись, як і до кого вона ставиться. Чи озветься гнівно громовитим голосом, чи миролюбно подарує щедрий улов… Ось така вона, наша Лоро Кидул…
— А що б ти вибрав? — запитала Марта Майкла, якому теж цікаво було послухати старого ліхтарника.
— Потворному чи каліці й без легенди важко жити. Це — добровільне приречення на самотність.
— Але ж люди бувають різні…
— Так, але коли ти виглядаєш як Квазимодо і не можеш сам до рота піднести чашку, хіба якась душа наважиться до тебе посміхнутися? Це ж вічний тягар, пожиттєве ув’язнення рідним і близьким. Я розумію Лоро Кидул.
Марта знизала плечима. З таким міркуванням вона не погоджувалася. Спробувала висловити свої думки, але Майкл відмахнувся.
— То тільки казки мають хеппі енд, а у житті — зовсім не так.
Сказав швидко, із сталевими нотками в голосі, чим позбавляв найменшої спроби довести протилежне. Таким Марта його не знала. Не хотів, не бажав тлумачити нічого, бо мав за догму іншу сентенцію.
— Краса врятує світ! — майже прокричав.
Та Марті стало боляче од почутого. Колись вона теж так думала, але… не вийшло, бо хіба поруч з ворогом можна насолоджуватися красою? Даві вона ненавиділа і тому біля нього спів Паваротті видавався б для неї богохульством.
Фатухелу й собі почухав потилицю.
— Може, Лоро Кидул і скаженіє від того, що ніхто досі не наважився зазирнути їй у душу?
— А хто спробує, коли побачить поруч Горгону? — відрізав Майкл.
Марта уже набрала побільше повітря, щоб заперечити, але щось підказало, що усі старання будуть даремні.
… Тільки через тиждень рано вранці на обрії вирізьбився стрімкий берег Суматри.
8
І якого дідька усе виходить не так, як гадалося?
Бойд метався з кутка в куток по кабінету і не міг отямитися від зустрічі з Ероутом. Плюнув би на новоявленого авантюриста, якби не оті словечка про браслет із знаком лева.
Нелегко усе переварювалося. Чорт забирай, ще й як вписувався голландський бізнесмен у рамки логічних комбінацій, бо, як сказав, воював на цій землі. Можливо, й не він, може перехопив у когось таємницю. Можливо, можливо… А це вибивало в Алістера грунт з-під ніг. Іноді він зупинявся, стискав пальці до болісного хрусту, бо знову опинявся у своїх припущеннях на нулях.
Усе це таке непевне, невизначене, — вперші-решт зробив висновок Алістер і втомлено бехнувся у м’яке крісло. Навіть заплющив очі, навпомацки відшуковуючи хоча б кавальчик істини. Та за хвилину знову зірвався на ноги і продовжив снувати туди-сюди. Окраєць чогось більш-менш путнього і логічного нарешті калатнув в перешуганих думах.
Ероут знає про скарб тоба. Знає! Але не має браслета, з допомогою якого відкривається ота потвора. Зате знає того, хто має ключ…
У нас залишилося дуже мало часу, — перекривляв говірку голландця. — Тиждень, два, а може, всього лише день…
Значить, у Тусуклаїнгу з’явиться той, хто має ключ. І буде це, як каже той пройдисвіт, через тиждень-два, а може, й справді, навіть завтра?
У нас лишилося дуже мало часу… — вхопився за шматок фрази.
… у нас…
У НАС?
Виходило одне — Ероут розраховує на співпрацю з Бойд ом і до того ж — на вигідних умовах.
Але ж, стривайте, чому Алістер повинен домовлятися з будь-ким, у кого немає ключа від сейфа? Яке він має на це право? До двохтисячного року заплачено оренду, а далі, після останнього бомкання годинника, що почне лічбу першої секунди двохтисячного, СЕЙФ ПЕРЕХОДИТЬ У НЕЗАПЕРЕЧНУ ВЛАСНІСТЬ БОЙДА!
— Ха-ха-хаІ — засміявся Алістер і додав з артистичним розшаркуванням, — Чефаль ла ма, чефаль ла ма… на вас усіх.