Лиш тихий протяжний стогін знову зірвався з виснаженого, спаленого місця, де була душа, а тепер бовванів величезний і такий важкий замок. Немає там нічого, — душа теж подалася за Майклом. Ні за що не хотіла розплющувати очей, бо тільки так перед нею стояло обличчя коханого…
14
Усе, що відбувалося навколо, було ніби чужим, далеким. Здебільшого Марта не могла зорієнтуватися у суті речей, подій, подальших вчинків, що мали до неї безпосередню дотичність. Яку? їй так важко збагнути.
Виходило, ніби вона спостерігала сама за собою здаля. Іноді, заглиблена у свої думи, занурена у спомини, винурювала на поверхню і не могла второпати: навіщо до неї йдуть усі ці люди, військові, цивільні, священослужителі, безперестанно вклоняються і уклінно просять щось підписувати.
Час перестав бути просто часом, перетворився на скалки з облич, посмішок, потисків рук, паперів, розмов ні про що. Вона просто тасувала колоду з таких карт і не переймалася тим, з яким рахунком закінчить чергову партію. Навіть згадала вислів про те, що так вбивають час. Тепер зміст згаданого імпонував, він був таким близьким до правди.
Лікар Маас вголос перечитував подані на підпис документи, однак зміст написаного мало її турбував, він просто був за межами її болю, тому недосяжний і незрозумілий. І тільки коли ловила схвальний кивок Мааса, ставила своє прізвище під документами, котрі оформляли передачу скарбонки марга Гінсутіон з відповідним відшкодуванням на її користь.
Хіба хтось може відшкодувати її втрату? Хто є такий сильний і дужий, щоб повернув з водяної прірви Майкла?
Тулила до себе дитину і тисячу разів перепитувала Манусу, чи справді малюк схожий на Майкла.
— Правда, правда? — запалювалася, вибухала іскрою миттєво і так же швидко втрачала усю животворну енергію. Знову бехкав важкий замок, стискало в грудях, сила залишала її. Хоча над усе хотілося вимовляти одне слово, називати одне ім’я, ловити одне зітхання, чути одне дихання…
Простягала уві сні руки, обіймаючи Майкла, і прокидалася, пронизана реальним жахом його втрати.
Трохи оговтавшись, після перепеленання немовляти (а у такі хвилини могла розважливо мислити), все ж постукала до кімнати Мааса.
— Я б хотіла якнайшвидше звідси поїхати, відразу після передачі браслета, — стала білою тінню на порозі. — Допоможіть, будь ласка, зв’язатися з моїм вуйком у Мельбурні.
Вона назвала адресу і тихо причинила за собою двері.
До ранку сиділа над колискою і вдивлялася в обличчя сина, відшуковуючи нові й нові рисочки, які так схожі з Майкловими…
15
— Лай-й-ян-ги!
Над містом зависли лайянги — паперові змії. Дітлахи наклеювали на легкий бамбуковий каркас тонкий папір із намальованим зображенням лева.
Дехто ще й прикріплював до нього хвіст із синтетичної мочалки, інші — з паперових стрічок. І знову захоплено проводжали лайянги в небо:
— … Й-й-ян-ги!
Так буває завжди, коли до індонезійців приходить свято. Цього разу розмальовані ромби прикрашали горді леви — тотем марга Гінсутіон — християн з тоба-батаків. Правда, лайянги краще запускати у другій половині дня, коли від нагрітої землі в прохолодну блакить здіймаються стрімкі струмені повітря. Це вони несуть зміїв так далеко і так високо, що відразу не відшукаєш їх темні цяточки у сивих пасмах неба.
Та сьогодні лайянги із левовими пащами висітимуть над Тусуклаїнгом цілий день, і тільки під вечір їх випустять в небо.
Ще вчора до Марти прийшла ціла делегація індонезійців на чолі з Фантабеаном Калі. Біля самих дверей, перехрестившись, вони низько вклонилися Марті.
— Ми, християни марга Гінсутіон, просимо вас очолити процесію урочистого виносу лева із банківського сховища на площу перед міською управою.
Марта в знак згоди тільки головою хитнула. Якби не ледь помітний рух, видавалася б статуєю з білого мармуру.
Більше ні про що її не просили, нечутно, у шанобливому поклоні залишили кімнату…
Широке трав’яне поле, що рівним зеленим килимом розкинулося перед будинком міського управління, або, як його називають місцеві жителі алун-алун, заповнювалося народом. Звідусіль сходилися святково одягнуті люди, в основному з християнської народності тоба-батаків.
Чоловіки, вбрані у двобортних із стоячим комірцем френчах з темного сукна та саронги, мали на головах батикові пов’язки, на ногах — чорні шкіряні мешти без закаблуків.
Жінки — в мережаних блузах, довгих, туго облягаючих бедра, батикових спідницях. У кожної смоляне волосся, зібране у жмуток, скріплене різьбленими гребенями або ж заколками із вкрапленнями з дорогоцінного каміння.