Виносом сейфа № 1 з банку керував Фантабеан Калі. Щойно левова сидяча постать, обвита живими квітами, з'явилася на вулиці і була встановлена на міцні металеві ноші, як гучно вдарили гонги. До них відразу приєдналися протяжні звуки флейти, струнний ребаба, ксилофони. На цих музичних інструментах вигравали молоді чоловіки в білих сорочках та з білими пов’язками на головах.
Святкова процесія рушила вулицею. На ноші звідусіль кидали. живі квіти, невеличкі снопики рису, зв’язки овочів та фруктів.
Марта з Стефком на руках, від якої не відходила Мануса, в оточенні мера міста, священика в темній сутані, військового ескорту та старійшин марга Гінсутіон йшли за ношами. За Мартою серед почесних гостей заквітчані вінками з живих квітів ступали Маас, Фатухелу та Ліан. Калі перед собою ніс заповіт марга Гінсутіон, що так довго висів у сховищі над сейфом № 1.
Замикав процесію оркестр-гамелан, в плавній музиці якого чисті дзвони традиційних інструментів перемежовувалися з урочистим звучанням європейських мідних труб.
Посеред цлощі перед міською управою сейф опустили на траву.
Богородице Діво, радуйся, благодатна Маріє, Господь з Тобою… Ти породила Христа Спаса, Ізбавителя душ наших…
Через потужні динаміки молебен чути було на все місто.
По тому Калі підніс до священика заповіт марга Гінсутіон. Усі затамували подих, коли зачитувався текст мовою девангарі. І тільки тоді перед металевою скарбонкою розстелили червону оксамитову скатертину.
Священик підвів Марту до сейфа і звів руки до неба:
— Преславна Приснодіво, Богородице, прийми молитви наші і донеси їх Синові Твоєму і Богові нашому, щоб спас задля Тебе душі наші… Так нехай збудеться святеє діло! Амінь.
Марта клацнула невидимим замком, і пружний довгастий ключ випорснув з-під рук.
… отвори від зубів — перший ключ, — промайнули майже поруч останні слова Делковича.
Всередині лева відразу клацнуло.
… начепиш на верхні зуби і натиснеш…
Залишилося вставити другу сторону ключа. Він легко тричі повернувся.
Марта ледве встигла зійти зі скатертини, бо вмить розпахнулися дверцята, що формою відповідали череву лева, і звідтам посипався дощ дорогоцінного каміння, жовтогарячих золотих прикрас, коштовно оздоблених крісів. Один за одним, а то й наввипередки падав град з довгих разків сніжнобілих з райдужним відливом перлів і осідав на рубінах, сапфірах, смарагдах. Оздоблені золотою та срібною інкрустацією із дорогоцінним камінням кріси пронизували купу дорогоцінностей. Останніми із скорбонки нехотячи посунулися важкі золоті злитки.
Марта дивилася на те багатство. Коштовності вигравали перед очима барвистими водяними краплинами, такими ж райдужними і безликими, як ті, що огортали там, біля водоспаду…
О, яка вона була багата ще кілька днів тому, а тепер стала такою бідною серед справжнього дощу коштовностей!
Сльози покотилися по щоках. Вона дивилася на людей, котрі захоплено щось вигукували на своєму діалекті.
… але ніяке багатсво не поверне їй кохану людину…
… Охороняй завжди сильним Твоїм покровом в усіх небезпеках душі й тіла…
Крізь динамік рознісся голос священика, котрий виголошував молебен на честь Богородиці, ім’ям якої буде названо християнську церкву тут, на землі тоба-батаків.
Хвала тобі, Матір Божа, заступнице роду людського…
16
— Як ви себе почуваєте? — зайшов до кімнати Маас. — Чи зможете прийняти Фантабеана Калі?
Це запитання довелося лікарю повторити двічі, бо Марта була знову відсторонена від усього, що робилося навколо неї, цілком занурена в особисте, нічого не чула і не помічала.
Фантабеан Калі приніс чек. Величезна сума в перерахунку на долари США не викликала жодних емоцій.
— Подбайте про моїх друзів, — тільки й попросила.
— Ми все зробимо, не хвилюйтесь. А зараз відвеземо вас до літака, — як завжди з шанобливим поклоном говорив Калі. — Візьміть, це квитки до Мельбурна. Сподіваюсь, вас там зустрічатимуть?
— Так, я вже телефонував до її дядечка, — відповів замість Марти Маас.
Калі вклонився і нечутно вийшов. Марта так і не відійшла від вікна, де за стіною тропічної зелені йшла дорога до водоспаду.
— Як ви? — торкнувся Мартиного плеча лікар.
— Болить…
— Що?
— Пам’ять… Так пече в грудях, стоїть усе перед очима… Завезіть мене востаннє туди, — махнула рукою у напрямку гір. — Благаю, завезіть до Майкла…