Як хочеться пірнути униз ліфтом туди, де були склади найбільшого у місті супермаркету. Там працювали її шкільні подруги Валентина та Іренка, хороші товарознавці. Вони будували свою життєву філософію, прагматичну, як на Марту, але попри все, вона мала під собою не такий вже й поганий грунт. Зводилася вона до простого: до тридцяти п’яти кожна людина повинна мати все: чоловіка-жінку, авторитет, добрий зарібок, машину, дачу і… шубу. Носієм її була Іренка, а Валентина з Мартою на те лише мовчки хитали головою. Час від часу один з останніх критеріїв Ірена замінювала на інший. Замість шуби з’являвся двокамерний холодильник, потім морозильна камера, мікрохвильова піч, турпоїздка в Арабські Емірати. І завжди Іренка сміялася від своїх догм. І кому скажеш, що за тими прагматичними блудами вона намагалася заховати саму себе? Якби могла, до тих слів додавала б нові й нові завдання: до тридцяти п’яти треба обов’язково злітати в космос, зустрітися там з інопланетянами і зав’язати з ними бартерну торгівлю. На те подруги лише головами хитали, мовляв, давай, Іренко, торуй тернії, бо знали, душевного спокою вони їй не повернуть.
У Ірени померла донька. Раптово, за два місяці дитини не стало. Білокрів’я. Чорна безодня самотності. А потім — дорожна аварія і довге мовчання. Крізь білосніжний бинт загіпсованого тіла просочувалося тихе благання: хочу вмерти…
Валентина дочекалася, коли Ірену випишуть з лікарні і тоді на правах начальника відділу дала їй новий шмат роботи — організовуй бартер з цілим світом. Ірена об’їздила Європу, укладала угоди, обмінювала, купувала. Летіла б і на другу планету гарна, усміхнена, тільки…
Хочеш душевного спокою? — чує голос подруги. Але відповідь така далека, лише очі Ірени світяться тихим мужнім світлом і Марта розуміє її найголосніший сміх…
Валентина, мабуть, заходить до матері, бо мешкає по-сусідству разом з чоловіком, донечкою та капосним карликовим пуделем, через ганебну поведінку якого у Валентини здебільшого й народжувалися сварки. Тільки пізно увечері, коли засинала донечка, а біля її ліжка вмощувався кудлатий розбишака, Валентина заманювала чоловіка на кухню, ставила на стіл плящину, добру закуску, запалювала цигарку і починала розбір сімейного інциденту, винним у розпалюванні якого завжди виходив альянс чоловіка і пуделя, а Валентина, ясна річ, грала роль такої собі матері Терези.
Скупа посмішка торкнулася вуст Марти, — ой, як їй бракує подруг. Мабуть, Валентина так би й порадила: давай, подруго, торуй свої тернїї…
— А якщо б я зараз переглянула список ваших основних клієнтів, може б на майбутнє ми змогли і їх якимось чином залучити до інвестування в Україну? — чіткіше вимовила Марта.
— Маєш рацію, — погодився вуйко. — Тоді я зараз і викличу нашого юриста. Ти з ним поговори, він чоловік толковий. Шкода тільки, через якийсь прикрий випадок мало не потрапив на той світ, сильно його покалічило і спотворено, але зате добре знає свою роботу.
Вуйко говорив і говорив, але Марта чомусь посміхнулася…
Далеко звідси, там, за тридев’ять земель, живе у підводному царстві Лора Кидул і ніхто так і не збагнув, яка вона, добра чи зла, красуня чи чудовисько. Але Марта знає, як можна допомогти зачарованій принцесі: її треба кохати, так, як покохала вона Майкла, і все б віддала, якби він опинився поруч, нехай скалічений і спотворений… Хоча Майкл був іншої думки.
Це добровільне приречення на самотність. Так, він сказав саме це.
— Дійсно, краще було б почати цю розмову з юристом, — погодилася, гортаючи списки членів ради директорів. Заглибилася в папери, бо читала цікаву інформацію про сфери їх діяльності.
Вуйко тим часом натиснув клавішу селектора:
— Попросіть до мене Харріса.
— Кого? КОГО? КОГО?
Забило дихання, обсипало приском, вмурувало на місці, — не рухнутися, ні дихнути.
— Юриста мого, Харріса. Мудру голову має хлопчина…
Вуйко говорив і говорив, але Марта не чула його слів. Не бачила нікого і нічого, крім дверей, які глибочіли чорною плямою безодні. Заприсяглася, що обдало спіненими бризками водоспаду…
— Прийшов Харріс, — зайшла секретарка.