Мовчанка для Доулда ставала дедалі нестерпною. Здавалося, він втратить свідомість, якщо не заговорить.
— Чути, що панна не полька, — звернувся по-англійськи голосом, якого сам не впізнав. Він міг би заговорити й по-польськи, й по-українськи, але тоді це був би не він, підданий її величності голландської королеви.
— Так, я з України, — привітно відказала.
— Звідки?
— Зі Львова.
— Але ж то польське місто, — набундючився Доулд. — Знаєш, що польське…
— Ні, українське, — спокійно відповіла Марта рідною мовою і для більшого ефекту, навіть не тямлячи того, що добиває старого своєю молодістю, принадністю, нечуваною гордістю і впевненістю, заклала ногу за ногу. — Було, є і буде нашим, українським.
Доулд застогнав і відвернувся. Марта знизала плечима: що з старого візьмеш, у такому віці змінювати свої переконання вже пізно.
Звичайно, Доулду аж ніяк не байдуже, чиє то місто Львів, колись (невже пам'ятає?) про таке говорити — зась! А ось те, як рішуче і відверто стоїть на своєму це українське дівчисько, добряче зачепило Гренда.
Чи зміг би він так само, не озираючись довкола, переконливо говорити про те, звідкіля сам родом? Та й де його рід дівся? Де? Було і немає…
Е, Львів він добре пам’ятає. Там народився та ріс з сестрою до 39-го. Потім поляки повернулися до Польщі і вони теж вирішили стати поляками і оселилися там, де вчора копирсався палицею Гренд.
А він так хотів знайти сестру {«Тільки підійдіть до мене, я братові скажу, він вам покаже, де у Полтві раки зимують..»), кому б в тестаменті передав золото батанів. Може б, поховали його по-людськи, по-родинному. А то — портрет на стіні повісили і згадували, хто багатством обдарував, — таких завжди згадують добре…
7
До Варшави Марта летіла маленьким пасажирським літаком, скоріше схожим на білосніжного голуба з тихим заспокійливим вуркотінням. У салоні було затишно, комфортно і бездоганно чисто. Марта вже тоді визнала, що салон заповнила аура спокою, вкрай потрібна їй саме зараз, після хвилюючого прощання з мамою та подругами, Іренкою та Валентиною, з якими товаришувала ще зі школи. І хоча потім спілкувалися не так часто, як би хотілося, однак завжди підтримували одна одну.
— Так, перед австралійським вуйком станеш королевою, — керувала Валентина.
Вони увечері прийшли до Марти і подарували на дорогу кілька й справді фірмових речей, — таких в магазинах не знайдеш.
— Нехай не думають, що ми тут сірі миші і не знаємо, що до чого, — засміялася на додачу Іренка.
А Марті до болю хотілося зателефонувати і попрощатися з Іваном. Накручувала диск, але коли чула у слухавці такий збуджуючий голос, відразу натискала на важіль. Знала, що не втримається і буде говорити з ним як» з коханим, жаданим. А він, як це було завжди, відповідатиме офіційно, бо поруч у кімнаті з ним є ще хтось, а він так боїться втратити милість своїх покровителів, що не дозволить собі навіть звернутися до Марти на ти.
Кинула слухавку на важіль, — не годна витримати приниження, інфантильного белькотання, незрозумілої гри зашкарублих, банальних слів, за якими напрошувалася одна-єдина думка: чи не з’їхали вони з глузду, бо лопочуть, мов два форменні придурки. Тільки й різниці — він з перестороги за своє его, вона — за його душу, в якій, як думала, було місце для її я. Іван не зателефонував, не відчув, що так потрібний… А вона проплакала цілу ніч і видихувала з себе одне: Іване, лиши мене, лиши…
За годину прилетіли до Варшави, на нове міжнародне летовище Окентя. Її валізу оформлено ще зі Львова багажем до самого Мельбурна і тому Марта була позбавлена зайвих клопотів. Мала змогу спокійно пройтися довгими, просторими коридорами транзитного поверху, де розташувалися звабні крамнички з усіляким дорогим крамом та затишні кав’ярні. Тут же — і готель, і капличка.
З часу отримання запрошення минуло чимало часу і відтоді кожну вільну хвилину Марта займалася з англомовними газетами. Загалом вона непогано розмовляла англійською. Тепер лише перечитувала окремі статті, вловлювала будову речень і стилістичні звороти.
У вуйка просто так сидіти не збирається, думає з його допомогою влаштуватися трохи попрацювати. А як заробить, то обов’язково купить собі з мамою двокімнатне помешкання. Краще, звичайно, з трьох кімнат. Але чи заробить стільки? Ось тоді їй конче необхідним стане отой срібний з бурштином підсвічник, що виставлено у вітрині, і вона обов’язково відкладе гроші, щоб його купити, як буде повертатися додому.