— Що це робиться? — вигукнула Марта і повернулася до Доулда. — Ви тільки погляньте! Він же, мабуть, убив його!
— Замовкни! — просичав старий. — Мовчи, якщо хочеш залишитися живою і долетіти, куди тебе чорти несуть.
У термінал, де сиділи і чекали на посадку пасажири рейсу Варшава-Мельбурн, чорною вервечкою вбігали вояки у таких же захисних комбінезонах, які Марта щойно бачила. Вони позачиняли усі двері, що вели назовні, і понаставляли там своїх людей.
— Усім лягти на підлогу, руки за голову! — кричав один з них. — Швидше, швидше!
— Але ж, перепрошую, ми міжнародний рейс і тут транзитом, — вийшла наперед старша стюардеса. — Це якесь непорозуміння. Зараз я зв’яжуся з командиром і він усе вам розтлумачить.
Струнка висока жінка, чарівну посмішку якої пам’ятали усі пасажири авіарейсу Варшава-Мельбурн, спокійно витягла з кишені синьої маринарки партативну рацію і спробувала викликати капітана.
— Цо сі стало, капітане? — кликала по рації. — Капітане, цо…
Її штовхнули дулом автомата так сильно, що жінка заточилась і впала. З рук випала рація, на яку тут же наступив чобіт. Він гамселив по ній доти, поки дрібні кавалки пластику не розпорошилися по залу під ноги занімілим пасажирам.
— Усім на підлогу! Швидко! — горлав старший.
Ще раз нагадувати про приреченість кожного, хто наважиться виступити проти навіженого озброєного загону, не було потреби.
Марту трясла пропасниця. Її бурхлива натура кричала проти нелюдського поводження, і за якусь мить вона б уже зіскочила на ноги і не пам’ятаючи себе намагалася б підняти й інших.
— Навіть не думай про це! — повернув до неї голову Гренд Доулд. — Чуєш, що я тобі кажу?
Марта тільки застогнала і відвернулася. Від придушеного ридання здригалися плечі.
… Їх перераховували. Раз, вдруге. Тицяли у кожного автоматом і реготалися, коли чули лякливий вереск у відповідь і затихаюче схлипування, заглушене доторком обличчя до підлоги.
— Тут є сімдесят п’ять пасажирів і чотири стюардеси, — комусь по рації доповідав старший. — Одну довелося втихомирити (пауза), та знаю я (знову пауза), але вона намагалася сконтактуватися по рації з капітаном. О! Так? Я не знав, що він знешкоджений… Самі знаєте, хлопці знервовані до краю.
Потім їм дозволили підвестись і навіть сісти. А через хвилину у гучномовці пронявкало:
— Виліт рейсу Варшава-Мельбурн відкладається на десять годин. Приносимо свої вибачення і за тимчасове відключення телефонного зв’язку. До послуг пасажирів — бар з прохолодними напоями. Бажаємо приємно провести час.
— Пане Доулде, благаю, якщо ви розумієте, що тут відбувається, поясніть, будь ласка. — Дівчина присунулась ближче до старого і мимохіть торкнулась його плеча.
Доулд, як неспрацьований запал, цитькнув на дівчину, хотів відсунутись від тієї тонкосльозої переляканої українки подалі, але щось заворушилося усередині, розповзлося по всьому тілу незнаним відчуттям, навіть підступило до горла і тому він не зміг цитькнути на Марту як годиться. Сопів і збирався з думками, щоб тихцем таки щось відповісти цій… набридливій (Сам собі збрехав, знайшовши таке слівце, інше не міг вимовити, бо це було б йому не властиве. Хіба до нього можуть горнутися люди?) попутниці.
Хто-хто, а Доулд відразу зрозумів, що вони ускочили в халепу. З досвіду знав, — якщо бути сумирними, їх ніхто не зачепить. Він знає, що робиться, і навіть стовідсотково впевнений («капітан знешкоджений»), що воякам потрібен «Боїнг» і більше нічого. Екіпаж, стюардеси підуть як заручники. Схоже, що й пасажири згодяться для цього. Але не всі…
— Не реви, — нарешті процідив до Марти. — Завтра вони нас відпустять. Їм зайвий міжнародний скандал з пасажирами не потрібний. Досить, що одну вискочку провчили…
— Як ви так можете говорити? — обурилася Марта і навіть відсторонилась від Доулда. — Звідки ви про все знаєте?
Стефан, почувши розмову, підсунувся ближче до Доулда та Марти. Згодом до них приєднався і Майкл.
— Знаю, — із злістю буркнув Доулд. Його професійний досвід наказував не патякати забагато, але обставини, в яких він опинився, змушували прокручувати ситуацію по-іншому. І він знав, як. «… приносимо свої вибачення і за тимчасове відключення телефонного зв’язку»…
— Ви ось що, — тихо почав Доулд, позираючи весь час на вартових, що стояли на дверях терміналу і слідкували за пасажирами. — Тут відключили телефони, ймовірно, що відключать електрику. При такій спекоті, самі знаєте, що це означає. Виходу назовні із цього свинюшника не буде. Раджу запастися хоча б водою і купити щось попоїсти, поки про це не здогадалася решта. Не думаю, що вибір і запаси в барі розраховані'на таку кількість транзитних пасажирів. Йдіть, поки не зчинилася паніка. А то потім, не виключено, по комусь з особливо розпещених і нетерплячих справді випустять автоматну чергу.