— Ми із Стефаном підемо, — підвівся з місця Майкл. — А Марта нехай буде біля вас. Погляньте, вона вся тремтить.
— Це з неї гонор совдепівський виходить, — прогиготів Доулд. — Може б, твій червоний серпастий паспорт і налякав тих смаркачів, обвішаних автоматами? Вона, молоді люди, як справжній комуніст, уже збиралася ринутися в бій без розуму і мети, як це робили ваші радянці, та повстати проти озброєних молодиків.
— Ну, ви й скажете таке, — втрутився Стефан, — дозвольте нагадати, що совдепії, дякувати Матері Божій, немає. А є Україна, самостійна держава, в якій живуть такі чарівні дівчата, як наша Мартуся.
— Але ж ви лихий, — хитнула головою Марта.
— Ви що, пане Доулде, не любите людей?
Доулд засопів і відвернувся від дівчини. Чорт забирай, — він дозволив собі розслабитися і навіть заговорити не так, як звик. Добре, що потім взяв себе в руки… Видно, не зміг себе повністю перекроїти, перелицювати, десь якась ниточка і лишилася…
Доулд витягнув з кишені пігулку і проковтнув, із насолодою запиваючи водою. Ще кілька ковтків — І бляшанка буде порожньою. Але не варто панікувати, — він вчасно послав хлопців по воду. Перед очима знову повилася червона нитка… Невже пігулка почала діяти і він зможе переключитися на щось інше? А це значить, треба пошукати Ероута-молодшого. (Доулд нахилився і поставив бляшанку біля ніг).
Свого переслідувача він не бачив з моменту вторгнення на летовище озброєного загону. Цікаво, де він?
Довго блукати поглядом не довелося. Якимось дивом Ероут опинився неподалік, сидів у кріслі червоний, — переляк з нього сходив рясними краплинами поту.
12
Як і передбачав Доулд, паніка розпочалася години через три. Справжньої паніки поки не було — поки що — але до неї лишалося небагато, всього один крок.
Спочатку з бару зник кельнер. Зник, як тільки розпродав й без того скупий запас води, алкогольних напоїв та булочок з сиром. Зник так швидко, що не встиг зняти з вітрини ряд пляшок з вишуканими етикетками, котрі завжди зваблювали охочих до чогось міцного пасажирів.
Майкл та Стефан принесли пакунок з шести бляшанок тоніка і кілька булочок.
— Воду будемо економити, — сказала Марта. — Пану Доулду треба чимось ліки запивати. Йому, самі бачите, як важко у цій духоті. (Тоді ще у терміналі крутились на стелі два великі вітряки кондиціонерів, наганяючи холоднувате повітря).
— Ще чого вигадала! — Доулд аж підскочив з крісла від того, що почув. Це про нього піклуються!
Дбають, аби не сконав від спраги! Невже таке може бути? Невже? На це відповіді не міг дати. Знову перед очима заснувалась червона ниточка і старий шарпнувся ногами, — бляшанка перевернулася і покотилася по підлозі, видзенькуючи порожніми боками. За нею тяглася тоненька шворочка пузирчастої води. (Тоді вони не зауважили заздрісних поглядів спраглих людей).
Минули перші три години їхнього ув’язнення. Озброєні вартові, їх лишилося у терміналі дванадцятеро, здавалось, не звертали на пасажирів жодної уваги, — вони стояли і сиділи навпочіпки біля важких скляних дверей, які працювали від електричної фотокамери, щось гелготіли між собою на незрозумілому діалекті та раз за разом кидали погляди у натовп.
Поволі пасажири почали відходити від стресу. Чоловіки, охочі до пиятики, намагалися втопити пережите у спиртному. Решта залишалася принишклою, — навіть розмовляти не хотілося. Монотонно вурчали тільки кондиціонери, переганяючи холоднувате повітря.
У тривожній тиші раптове їх відключення прозвучало особливо страшно, — усі знали, що за цим стоїть. Багато хто позіскакував з місця і відверто висловлював своє обурення. Натовп поволі натискав на вояків і вимагав пояснення.
— Не вставайте зі своїх місць! — неголосно видихнув Доулд до Марти і хлопців. — Не пхайтеся нікуди!
І тоді у відповідь на вигуки обурення знервованих людей запрацювала автоматна черга. Перша — під стелю. Однак рясний дощ потрощеного пластика разом із уламками люмінісцентних ламп не зупинив більшість. Навіть не думали, що пролунає друга, не вірили, що стрілятимуь по них.