Друга, коротка черга різонула по людях, і тільки тоді натовп кинувся урізнобіч. Переверталися крісла, падали і кричали в істериці люди. Важко було зорієнтуватися, не наштовхнутись чи перескочити через когось.
Підлога стала слизькою, покрилась кривавими слідами. Двоє пасажирів так і не підвелися більше з підлоги, — їх прошила друга автоматна черга, дотоптав переляканий натовп.
Статечна пані, така говірка під час вильоту з Варшави, зашпорталася і впала, відступаючі пробігли просто по ній. Всі, у тому числі і молодий чоловік, що мав квиток на місце поряд з нею і не тямив польської.
— Усім лягти на підлогу! Руки за голову! Швидко! — гортанно викрикували вояки. їх знову перераховували. Тільки тепер дула автоматів не шкодували сили, опускаючись на спини лежачих. Обличчя багатьох зафарбувала кров убитих та поранених.
Звідусіль чулися приглушені схлипування і стогони. Стогнала огрядна пані, по якій пробіг охоплений панікою натовп. Стогнав і поранений у ногу пасажир. Біля нього метушилися бортпровідниці. Забинтована нога стирчала догори на складених одне на одне кріслах. Ще семеро з рейсу, бо їхала ціла делегація лікарів, накладали пластирі легко пораненим, котрим дісталося від уламків, що посипалися зі стелі, або від зіткнення під час паніки з металевими ніжками перевернутих крісел.
Тіла убитих пасажирів кудись понесли. Це були теж члени лікарської делегації.
І ще чувся смішок зсудомлених від переляку п’яних пасажирів. Дармовим пійлом вони намагалися втамувати спрагу і навіть почали різатися в карти. Лише на якусь мить тверезіли, дивилися один на одного, на вимазані кров’ю обличчя і питали поглядом: нас не вб’ють?
— Я ж казав, що треба дотримуватися спокою, — шипів Ероут. — Тепер я зійду з цього крісла тільки на борт літака-а-а…
Перед очима гаптувався червоний обрус. Доулд поліз до кишені за черговою пігулкою. Такі стреси не для його тиску. Він уже хотів покласти її на язик, коли ворухнув ним і зрозумів, що у горлі пересохло, бо язик неприємно шкребе у роті. Не буде ж він просити води в українки, — не буде. Заховав пігулку назад, — може, якось і обійдеться.
Неначе здаля чулося, як щось вигукували вояки. До їхнього командного крику домішувалася добра порція незрозумілого шуму, схожого на роботу вітряка. Це він, мабуть, намотує червону нитку. Зиркнув на стелю, але кондиціонери не працювали, мертві і неприємні на колір.
Наступні чотири години пройшли наче в напівдрімоті. Усі заклякли на своїх місцях. Кому забракло крісел, стояли притулившись до стін. Були тут і такі, що впали у цілковитий ступор. Навіть кров на обличчях не змусила їх залишити місце, коли у супроводі автоматників жінок та чоловіків почергово виводили до клозетів.
Лише одна стюардеса з довгою косою, закрученою у тугий вузол, примарою пересувалася по терміналу. Нервово здригаючись, тримала в одній руці відро з водою, в другій стискала щітку для миття підлоги. У широко відкритих очах склянів жах — вона змивала людську кров.
Марта прийшла до тями від того, що біля неї дрібно трусило Доулда.
— Що з вами? — злегка торкнула старого за рукав. Доулд розплющив очі, в яких стояла червоняста пелена.
— Дай чимось запити ліки, — безпомічно забелькотів. Його голова схилилася до Марти і він майже сповз дівчині на коліна.
— Майкле! — покликала Марта. — Подай, будь ласка, бляшанку з водою.
Майкл теж наче випав з прострації, розплющив очі і втупився в Марту.
… ніяк не стиралася з пам’яті жахлива картина, яку побачили зі Стефаном, коли їх виводили до клозету. Поляк блював в мушлю, а потім і Майкл побачив… замордованого кельнера. З рани, що бовваніла на розпанаханих грудях, стирчала вузьким горлом донизу порожня пляшка.
— Що? Що сталося?
— Пану Доулду погано. Під моїм кріслом мішечок, там бляшанки наші з водою. Швидше, прошу тебе.
Майкл намацав під кріслом поліетиленовий мішечок, але в ньому нічого не було. Хлопець навіть зазирнув під крісло — дарма, там теж порожньо.
— Нашу воду поцупили під час паніки, — прошепотів Майкл.
— Як? Такого не може бути! — й собі поліз під крісло Стефан. — Зараз знайду і приб’ю злодія.
— Не роби різких рухів, Стефане, бо ті вар’яти з автоматами знову піднімуть стрілянину. Я згадала! — збуджено прошепотіла Марта. — У мене в сумочці лежить бляшанка тоніка, яку я купила в барі. Дайте її сюди.
… Доулд прийшов до тями, коли по висушеній горлянці потекла теплувата, іскриста рідина. Він проковтнув пігулку, навіть спромігся підвестися з колін дівчини і розпростертись у своєму кріслі. Бачив, як Марта змочувала з бляшанки хустинку і протирала нею йому чоло і скроні. Ясна річ, од цього ставало легше дихати. Лише скривився у незвичній для нього посмішці: