Бортпровідниця підійшла ближче, перед нею поштиво розступилися пасажири, а вона пройшлася повз скляну стіну і зітхнула:
— Нас просто-напросто залишили…
— Гм-гм, — кашлянув хтось у цілковитій тиші.
— У мене, правда, не «Боїнг», зате…
Старший вилицюватий чолов’яга тупцювався на місці. Він не вмів до пуття висловлювати свої думки, щось бурмотів під ніс, але врешті-решт оговтався, — очі заіскрилися, він весь наїжачився і продовжив речитативом говорити про те, заради чого витерпів цілу ніч, бо знав, чим на летовищі пахло.
— … але у кого є сто баксів — прошу на борт. Я до Джакарти лечу.
До нього кинулися пасажири, тицяючи гроші.
— Спокійно! — підняв руку чолов’яга. — Вас тут двадцять п’ятеро. Заберу усіх. За мною!
— Але ж у мене немає сто доларів! — ахнула Марта.
Майкл обійняв дівчину за плечі:
— Не хвилюйся. У мене є.
Доулд виявив неабияку моторність. При слові Джакарта зірвався з місця і у числі перших тицяв гроші. Ероут мало не збив з ніг Доулда, так наполіг на нього ззаду, простягуючи над головою старого п’ятірню зі складеною навпіл банкнотою.
Згодом мікроавтобус, яким вправно керував чолов’яга, швидко мчав до дальньої смуги, де стояв літак індонезійської фірми «IPTN» CN-235. Випускала ця фірма різного роду гелікоптери, однак співпраця з німецьким «Мессершмідтом» дозволила їй значно розширити виробництво випуском літаків типу «комбі», які одночасно могли бути небесними шпиталями, вести різного роду фотографічні спостереження, перевозити цивільні і військові вантажі, добрива, а при потребі — до тридцяти пасажирів у передньому відсіку. На хвості літака у синьому обрамленні химерного крила чітко читалися літери «IPTN». І увесь він, наче сумирний загнузданий кінь, чекав свого господаря, котрий придбав йому синьо-червону упряж. Тільки упряж, що вилискувала новісінькими фарбами, була дарована уже старій, спрацьованій шкапі…
Літак вирулював на злітну смугу, ту ж саму, з якої півгодини тому злетів «Боїнг». Стюардеса попросила усіх пасажирів по прибуттю на летовище Джакарти піти в службу безпеки і розповісти усе, що з ними сталося.
— Аякже! — чулися голоси. Усі жваво коментували події останніх десяти годин, готові свідчити, де треба і скільки треба.
Молодий чоловік, котрий вчора у натовпі пробігся по розпластаному тілі своєї попутниці під час паніки, тепер виконував роль сестри-жалібниці. Знову сів біля неї і раз за разом пропонував свої послуги.
— Аякже, ми ж цивілізовані люди! — викрикував уголос. — Повинні поставити негідників на місце. Я обов’язково звернуся до світової преси і виступлю по телебаченню.
— Люди, люди, цивілізовані гомо-сапієнси, а хто ж з вас, курва ваша мама, поцупив нашу воду, яку ми купили вчора в барі до того, як другі гомо-сапієнси прирізали непоганого хлопчину кельнера? — зі свого місця запитав Стефан.
Усі притихли. Але коли по радіо пілот, ретельно продерши горлянку, промимрив, що літак набрав необхідної висоти, зааплодували.
За дві години вони будуть у Джакарті!
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
1
Навіть не сподівався, що можна розмежувати власні думки і скласти з них щось схоже на два томи, У першому — вся ота навала, яку випало пережити за останню добу. Для нього, як виявляється, це уже прочитана книга і не викликає особливого зацікавлення, принаймні, він не збирається ще раз перегортати сторінки першого тому у пам’яті. Коли буде у Мельбурні, або навіть у Джакарті, — тоді доведеться свідчити, що й до чого.
А ось про другий том, кожну сторінку якого сам збирається осмислити заново і готовий читати між рядками, цього не скажеш. Отой підтекст… Ні, це емоції, а втім…
Як тільки Майкл Харріс відкинувся на спинку крісла у тіснуватому салоні літака, відчув, як по тілу розливається ломке і колюче відчуття розслаблення. Ніяк не вкладалося в голові, що верх бере фізичний процес заспокоєння нервової системи, — адже усі негаразди минулися, і хай там що, а за дві години вони приземляться у Джакарті. Можна відпочити, усі заслужили це право. І дивний дідуган, біля якого вмостилася Марта, і поляк Стефан — вони стали йому зовсім небайдужими попутниками. Навіть червонощокий рудий здоровань виглядає мило і по-дитячому беззахисно у своїй дрімоті.
Майкл теж хотів з годинку подрімати, але щось не давало спокою. Думки, наштрикуючись одна на одну, шукали першопричину такого стану, — він намагався зрозуміти непрочитані рядки.