— Чого ви… — трясонула Марта за плече сусіда, але зупинилася на півслові.
Усе відбувалося з шаленою швидкістю, але тепер Марта прокручувала кожен кадр у пам’яті по-віль-но.
До її лівої руки потяглися кістяки. Спочатку механічно, наче команду подавав невидимий пульт управління робототехнікою, а потім швидше й швидше, переходячи в агонію, старий намагався почепити свій дивний браслет на її руку.
… вона обімліла, — поруч сидів мрець і агонізував… УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ…
Й без того спаралізована страхом, одними очима слідкувала за тим, як повернувши роззявлену пащу лева на браслеті, од чого щось тріснуло і зсередини вислизнув наконечник, схожий на надщерблене лезо ножа, старий обхопив кайданкою її руку. Металевий наконечник відразу зник, знову клацнуло (це вона не почула, а відчула) і браслет із знаком лева опинився у неї.
— … це ключ від сейфа, чуєш, яке багатство тобі дістається, землячко-о-о-о… Тусуклаїнг на півночі Суматри, «Бойд банк», сейф у формі лева. Браслет — ключ з подвійним замко-о-о-о…
БАГАТСТВО! БА ГАТ СТВО МЕНІ! ДЕ-ДЕ-ДЕ?
Тусуклаїнг, на півночі Суматри, Бойд банк…
У ті жахливі хвилини, коли навколо творилося казна-що, і думки стріляли у скроні вогнеметом в єдину мішень — аби не загинути, — їй байдуже було до браслета. Як могла, намагалася вивільнити руку з цупких обіймів, однак старий…
Земляк? ЗЕМЛЯК!
… на те не зважав, продовжував белькотіти, закінчення слів пропадали, замість них з рота з передсмертним хрипом виходили криваві бульбашки піни:
— … о-о-о-твори від зубів — перший ключ, на верхні натиснеш другим кінцем браслета, де левова паща — від-кри… потім наконечнико-о-о-… там усе твоє… І бере-жися Ероута (ім’я вимовлене швидко, майже з вигуком).
Ероут, Ероут — тепер Марта могла повторяти це ім’я скільки завгодно, зрештою, як і усе, що говорив тоді її земляк.
— … він тут, рудий, то-о-о-всти-и-и… І помолися за раба божого Григорія Делковича в Успенській церкві, як повернешся до Львова…
… за раба божого Григорія Делковича, за раба божого…
На останніх словах цупкі обійми розімкнулись, обличчя старого різко відкинулося вбік і навіки завмерло…
Чалапала берегом, йшла по гарячому піску, що аж рипів під босими ногами. Від постійного бажання закричати, покликати когось на допомогу, в горлі шкребло. Але кому крикнути? Скільки не вдивляється у далечінь, нікого не бачить. Та й набряклі, потріскані вуста навряд чи дадуть можливість ними рухнути, язик теж став неповоротким, а їй не хочеться, щоб він знову випльовував з рота пісок. Зараз би ковток води і вона змогла хоча б закричати від радості — що чудом лишилася живою.
Йде…
Одна…
Тільки тепер кожен її крок супроводжує відлунюване у мозку клац-клац, а як тільки спробує хитнути головою, то оте клац-клац таки відкриває щось у мозку і вистрілює в усі сторони голками (ба-га-ц-ц-ц-тво), шматує голодною звіриною (ска-р-р-рб), ранить зміїною трутизною (бе-ре-ж-ж-жи-с-с-ся Ероута). І нікуди дітися од того…
Пекуче сонце ліниво піднімається вище й вище. Коли ж воно сховається за пальмами і змилостивиться на вечірню прохолоду? А що зміниться, як сонце зайде за обрій? Буде ніч, яка, вочевидь, перетвориться на ніч жахів і, ймовірно, стане для неї останньою. Хіба браслет, якщо його відчинити, своїм лезом-ключем міг би послужити примітивною, але все ж таки зброєю захисту.
Страх жене все швидше й швидше. Марта зняла браслет і тепер тримала його розпростертим. Це її зброя. Єдина.
Ледь привідкрите око намагається крізь сонце вгледіти хоч щось, крім тоненької смужки обрію. Одне й те ж, одне й…
Розпростерте тіло побачила відразу, навіть підступна хвиля не могла його приховати і потягти за собою. Тільки лизала своїм огидним язиком, лизала…
Обличчям донизу лежала стюардеса. Її Марта впізнала по форменому одягу і довгій косі, яку носила скручену у вінок на потилиці. Тепер коса розпросталася, розтеклася доокруж жалобною хусткою.
Марта з усієї сили повернула тіло горілиць, — може, ще жива і їй конче потрібна допомога?
Крик застрягнув у горлі — на неї дивилося порожніми зіницями об’їджене рибами обличчя. Глибокі рани зіяли там, де були груди… прозорі клапті епітелію звисали з виполосканих порожнин.
Жах тупцював разом з нею на місці, одягав у свою тісну сукню. Важко дихати, стиснуті страхом груди відмовляються набирати повітря.
Марта тисячолітньою кам’яною бабою бовваніла над тілом. Заяложено викручувався з-під жорен думок рефрен «на її місці могла бути я, могла бути я, могла бути…»