— … ця, як її, спідниця, якого кольору?
— Уся в білому!
Серце в Ероута зайшлося кришталевим дзвоном. Він навіть не збагнув, що перекинув келих і в повітрі віддзвонювали кришталеві скалки, напоєні солодким рожевим вином з троянд.
— А що, тамта пасажирка дійсно вродлива? — нарешті озвався Ель Даві.
Ероут був у трансі — скарб і ключ не загинули! І плювати йому на хтиве запитання гаремного цапа. Ще трохи, і яким багатим стане Ероут! Тому з горла зірвалось одне, але таке духмяне і щемке, як піна з трояндового вина:
— О-о-о!
— І що ж вони зараз роблять там? — поцікавився Даві.
— Сплять! — виструнчився начальник охорони.
— Охороняйте їх до ранку. Я сам завтра поїду, подивлюсь на красуню. — Махнув рукою, подаючи наказ відійти.
Ероут ледве дочекався, поки Даві встав з-за столу. Чемно подякувавши, подався до відведеної йому кімнати.
Тоді Тед вперше нажльонькався як свиня…
5
На руках, скручених за спиною, клацнули кайданки.
— Е-ей, хлопці, чого ви? — спробував протестувати Стефан. — На дідька мені здався ваш острів? Ми летіли до Джакарти, а літак, того, тю-тю, на берег нас з Мартою винесло, дякувати Матері Божій Ченстоховській, живими.
Його пхнули у відкритий кузов джипа, цілком ігноруючи почуте. Завурчав мотор і Стефан почув, як вояки гаркнули односкладно у відповідь на отриманий наказ і миттю рвонули піщаними дюнами.
— Сте-фа-не! — донеслось до нього перш, ніж їх накрили хащі тропічного лісу. Вони одразу відсікли дівочий крик вибухом дикої какофонії багатоголосся того, хто літав, повзав, бігав і стрибав у правічних джунглях.
Машина йшла то крізь бамбуковий коридор, то під темним шатром велетенських, обплутаних ліанами дерев, то крізь заввишки в ріст людини зарості папороття, які обсипали машину світло-зеленим конфеті. Неба не було видно, лише густе мереживо ліан, листя і наляканого птаства вказувало на те, що вони занурюються вглиб суші.
Усе, що відбулося так навально за останні хвилини, Стефан сприймав як звичайнісіньке непорозуміння. Як тільки вони врешті-решт кудись приїдуть, все проясниться та їх з Мартою відправлять до Мельбурна. Йому б добратися туди, і відразу з готелю Стефан дав собі слово обов’язково зателефонувати до Вроцлава. Він переконає Еву, щоб не робила дурниць з тим абортом. І ще, зателефонує додому і скаже, що страшенно скучив за своїми.
Матір Божа, Ченстоховська, допоможи мені якнайшвидше вибратися звідси! У мене стільки ще не зроблено!
У вухах дзеленчали короткі телефонні гудки із зуммером «зайнято». Стефан ніяк не міг знайти відповідних слів, щоб витлумачити усе Ганці. Він не кавалок лайна, за якого його мають оті торохнуті дикуни, він буде триматись як справжній хлоп. Ясна річ, теща зчинить галас і верещатиме, як верещать над ним мавпи, снуючись туди-сюди у верховіттях, що він — бахур і останній гноєк. Танка, мабуть, мовчатиме… Але МУСИТЬ вибачити свого блудного чоловіка, якому зараз доводиться терпіти таке знущання над собою. Вона ж у нього сучасна кобіта і зрозуміє. А діти, Іво і Алек? У носі закрутило від жалю за ними… Але він обов’язково розповість обом, як їхнього батька в кайданках везли невідомо куди озброєні до зубів вояки, як захопили їхнього літака, а пасажири вкрали у них тонік, — і про усе-усе розповість, як тільки повернеться додому.
Нарешті зелене місиво розповзлося і машина виїхала на піщаний берег. Це була невеличка цілком обжита бухта. Більше того, усе виглядало тут вишукано і доглянуто.
До білосніжної яхти, що спокійно і величаво погойдувалася на хвилях поруч з трьома моторними човнами, вів добротний пірс, який на суші переходив у посипану дрібною кораловою крихтою доріжку. Звиваючись і розгалужуючись між кущів екзотичних квітів, вона вела до такого ж білосніжного палацу, що стояв вглибині, майже схований за кущами.
Стефан полегшено зітхнув — він потрапив у цивілізоване середовище і нарешті усе проясниться. Однак вояки мовчки випхали його з машини і кудись потягли.
— Я вимагаю зустрічі з польським консулом! — вигукнув Стефан. — І то негайно!
Однак його волання проходили повз вуха. Тепер його тягли до благенького човна, що стояв на поштивій відстані від розкішних швидкохідних суден.
— Чуєте ви, загальмовані вилупки, куди ви мене тягнете? Куди і чого?
Стефана кинули на дно старого човна так, ніби він був мішком з непотрібним мотлохом. Двоє обдертих чоловіків, низькорослих і висушених, з розкосими швидкобігаючими очима (від переляку?), уже поралися з мотором. Вони намагались уникнути поглядом того, кого їм кинули на дно човна.