А йому саме так велено зробити. Подальша доля фольксвагена не повинна його турбувати, це вже не його проблеми. Потім він візьме таксі до летовища і за якусь годину знову дихатиме цвілявим духом своєї кімнати в одному з старих районів голландської столиці.
Цього разу Доулд виконав досить дивне замовлення. Чорт забирай, знову доведеться починати чергову спробу розслаблення, бо такого раніше не траплялось, аби повертався до зробленого. Уже роззявив рота, щоб за співачкою й собі промимрити щось, але мозок прийняв перфострічку з іншим текстом:
ІМІТАЦІЯ РИТУАЛЬНОГО САМОГУБСТВА…
Може, змів би це з очей подалі, викинув за вікно, якби пам’ять не занудила, що він, Гренд Доулд, уже виконував подібну акцію в індонезійських джунглях…
… виклав тіла ту земців один біля одного і полив з вогнемета.
Робив усе мовчки, просто для самого себе занотувавши винищувальну акцію як імітацію ритуального самогубства, щоб фраєрнутися потім перед лейтенантом.
Так, він пригадує, їхній лейтенант був сентиментальним чемним мамусиним синочком і саме тому таке визначення содіяного найманцем Доулдом справило на нього відповідне враження. Свідомості не втратив, лиш сполотнів (романтик вошивий) і навіть поплескав Гренда по плечу. Конвульсійно, правда, але все ж таки зумів опанувати себе і навіть запитати, витрушуючи слова:
— А… в якого Бога вони вірили?
Та відповідь його не цікавила.
А що було насправді?
Кому до того діло! Хто піде у вогненне пекло джунглів перевіряти, яким чином Доулд витлумив оте плем’я дикунів, обвішаних хрестами? Нікому нічого навіть ні мур-мур.
… хіба сатана підслухав, коли сам до себе говорив, аби потім тероризувати усе життя?
Хто? Хто? ХТО?
ХТОСЬ…
І цей ХТОСЬ роками смикає кожен нерв Доулда, доводячи його до стану гіпертрофованої маріонетки, у котрої замість грудей бобляється усередині торба з літерами, що складають одне-єдине слово — паранойя.
Вбити двох, трьох одразу? Дайте стільки ж куль. Гонорар на стіл — і гуд бай!
Відчепіться!..
Прислухався до одного, — як заспокійливо обволікав його шурхіт товстої пачки гульденів. Особливо, коли він розривав її тугий пасок…
Ліворуч Доулда обганяв темнозелений форд. З відкритого вікна ударило тим же прокуреним, але тепер голосно, могутньою довбнею «І want you, boy, boy, boy…». Прокричало і завмерло. Тільки його приймач знервовано продовжував хрипіти. Шипів, стогнав, агонізував. Голос вмирав у конвульсіях вбитих децибел.
Доулд вилаявся і виключив приймач. Не на той лад налаштував його затасканий шлягер.
На цей раз — знову колективне вбивство (це вже Гренд Доулд додає прокуреним голосом) — імітація ритуального самогубства. П’ятеро дорослих і десятирічний хлопець.
Одначе…
Тільки?…
Але…
Підлітка не повинно було бути!
На гірській фермі дітей не було взагалі. А він прибіг, теліпаючи порожнім відерком, за вранішнім молоком. Застав Доулда, коли той уже закінчував зав’язувати пластикові мішки на головах убитих. З хлопцем найбільше морочився, галасливим виявився. Та й мішечка для нього так і не знайшов…
Доулд насупився. Зараз саме слід переключитися на милування краєвидом і втішатись одним, що отой триклятий ХТОСЬ не зумів вирвати його таємницю і цього разу. І тепер знову може послати його кудись подалі — від че піть ся!
Все ж таки Гренд Доулд відчував у собі дискомфорт. Напевне, винен той металевий голос, що казна-звідки з’явився усередині.
ХТОСЬ знає про тебе більше, ніж ти думаєш…
Раніше, і то правда, по тілу бігав лише полохливий заєць з рожевими, вічно заплаканими очима. Гренд навіть знав, де він ховається. Це ж так просто, — можна намацати трикутну порожнину по центру між ребрами (Доулд притиснувся грудьми до керма) і тиснути, поки клаповухий не зайорзається з переляку та не втече за грудну клітку і вже там продовжить своє марудне тремтіння. Ніколи заєць не базікав з Гренд ом, хоча жив у ньому скільки себе пам’ятає, хіба що вічно попискував з переляку…
ХТОСЬ дочекається-таки, що ти здашся. Гадаєш, ХТОСЬ просто так звертається до тебе з проханням змилостивитися на маленьку дружню послугу за гонорар, якого тобі вистачить на білий хліб з маслом і на вставну щелепу, щоб ти пережовував свій мозок і ковтав сентенцію про те, що ХТОСЬ не буде знову випитувати твою таємницю? Ковтай, поки не вдавишся…
Незнаний металевий голос. Кожне слово вибивалося по днищу перекинутого відерка, енергійно та молодо. В ньому звитяжіла незнана Доулду рішучість, поєднана з дитячим нетерпінням. І що найбільше злякало зайця, змусило його боляче борсатись у грудях (до критичного піднімається кров’яний тиск), це те, що голос з хлоп’ячою безпосередністю відповідав на запитання, що весь час переслідували Доулда..