— Щоб набiгти на другого вартового, що стоїть на тiй брамi, — пiдказав вiн сам собi. — Нi, це дурниця, з цього нiчогiсiнько не буде.
То це ввесь його план руйнується й нема нiякого способу?
Але що це?.. Знов крик iще дужчий…
— Урра-а-а!..
Чого тi рештанти радiють? Не розумiє!.. Якась дурниця!..
Хiба пiдкопатися? Ще б пак, — з другого поверху!.. Пробити помiст i пролiзти в перший поверх… там сидять «уголовнi»… треба, щоб i вони згодилися тiкати… Ну, але з їми справа небезпечна: коли б навiть i згодилися, то в їх завсiгди так трапляється, що вони когось задавлять або зарiжуть… якогось вартовника, або що… ну, а вiн — убивати людину… Нi-нi, — з ними треба облишити!..
Ну, а якi ж iншi способи? Просто коридором?..
Але все ж брами з вартовим не минеш! — знову сам себе перепинив. — Яким би способом не вийти, — завсiгди вийдеш у двiр, а з двору брама з вартовим неминуча… Неминуча, — пiдкреслив вiн слово думкою.
Безнадiя вже впивалась йому в душу, всмоктувалась у неї, мов п'явка в тiло… Лiг на лiжку, закинув руки за голову, заплющив очi. Не хотiв думати, не хотiв почувати… Але почував — її, ту п'явку, що всмокталась у душу…
Скiльки ще буде тут? Мiсяць? Пiвроку? Рiк? Поки впаде режим?
Поки впаде!
Вiрив, що це буде, що неминуча це рiч, але коли вона здiється?.. Всьому є кiнець, але коли вiн буде?
А гинути тут, або там, — серед сибiрських тундр, далеко вiд рiдного краю!..
Коло дверей забрязкало замком, грюкнув, одсуваючися, засув. Чого це вони знову пруться? Звичайно ж у такий час не ходять, а сьогоднi спокою не дають!
Не ворухнувся i навiть не розплющив очей, як хтось увiйшов до камери.
— Вас требують у контору, — почувся голос.
Корецький розплющив очi, — перед ним стояв один з доглядачiв.
— Чого?
— Не могу знать… требують… i щоб немедлено…
— Може жандарський офiцер приїхав?
— Не могу знать…
Корецький лiниво, нехотя пiдвiвся, взяв бриля й пiшов попереду, а за їм слiдком доглядач. Перейшли коридором, зiйшли вниз у двiр. Вiн був порожнiй. А де ж тi рештанти, що галасували?
— Що тут у дворi за крик був? Рештанти чи що кричали? — запитався вiн у доглядача.
— Не могу знать… — одказав той звичайною фразою, а тодi, трохи помовчавши, додав: — То не в дворi… там, на вулицi, значить, крик…
— Чого ж?..
Той стиснув плечами.
— Без понятiя народ… Вольнєнiя…
Може б вiн казав ще що, але в цю мить до їх пiдiйшов старший доглядач, i вiн замовк. Пiшли втрьох по схiдцях нагору, i незабаром Корецький опинивсь у конторi, — в невеликiй бруднiй хатинцi.
Вгорi на стiнах два старi царськi портрети, якiсь iнструкцiї в рямцях, — їх так позасиджували мухи, що вже мабуть i не дочитаєшся, що там написано. Пiводчинена шафа з паперами… два столи, позастилуванi синiм папером, обляпанi чорнилом… на столах купи паперiв… За бiльшим сидить начальник тюрми, — товстий, брезклий чоловiк з заспаним обличчям. Вiн зиркнув на Корецького.
— Тут нащот вас бумага… — Витяг папiрець i глянув на його. — Освобождаетесь…
— Як? — спитався Корецький, не ймучи вiри.
— Освобождаетесь, говорю… Распишитесь в получении ваших денег и часов…
Вiн штовхнув до Корецького якусь книгу. Корецький, не читаючи, розписався тремтячою рукою, упхнув до кишенi, не рахуючи, грошi, годинника…
— Отведи их — пусть соберутся, — звелiв начальник старшому доглядачевi. — Тогда освободить, — могут идти…
Вернувшися до камери, Корецький не поскладав, жужмом покидав у кошик свої речi й ледве мiг дiждатися, поки солдат iзв'язав їх. Тодi не пiшов, а бiльше побiг коридором i вниз по схiдцях, — ледве солдат з кошиком за їм поспiвав.
Тiльки вони вийшли в другий двiр, зараз Корецький почув, що за брамою на вулицi якийсь гомiн. Та вiн про це не думав. Пас нетерплячими очима руки забарного воротаря, що, не поспiшаючись, методично стромляв своїми товстими пальцями ключ у замок, повертав його там, одмикав… Нарештi вiдiмкнув, витяг замок, грюкнув, одсуваючи, засувом… Корецький нахилився тим часом, узяв з землi кошик за вiрьовку i ступив в одчинену хвiртку на вулицю.
I враз опинився серед стовпища: юрма людей стояла коло самiсiнької брами — мужчини, панночки… З несподiванки вiн спинився, дивлячись на людей.
— Корецький! — кинув хтось серед стовпища.
— Урра-а-а!.. Корецький!.. Урра-а-а!..
I враз хтось вихопив у його з рук кошика, його самого пiдхопили чиїсь руки, багато рук, i вiн заколихався над головами великого стовпища, що залило ввесь майданчик перед тюрмою. Просто перед Корецьким маяв величезний бiлий прапор з написом червоними лiтерами: «Амнiстiя». Далi червонiло ще кiлька прапорiв — менших.
— Урра! — загремiло ще дужче. — Урра, Корецький! Хай живе свобода!..
— Панове, що ви робите? Не терзайте ви так чоловiка!.. — почувся знайомий Корецькому голос. — Треба на звожчика!..
— Звожчика!.. Давай звожчика!.. — загукало кiлька голосiв. Корецького спустили додолу.
Стовпище розступилося, покидаючи прохiд, i на кiнцi його Корецький побачив фаетон.
— Прошу вас, Євгене Петровичу, — промовив той же знайомий голос, i Корецького взяв пiд руку чоловiк з чорною бородою, — добре знайомий йому адвокат Яковенко. Мiж двома лавами людей — панiв, робiтникiв, панiй, панночок — вони пройшли до фаетону. Корецький сiв у його, з ним Яковенко, а навпроти ще двоє людей, — всi троє стискали руку Корецькому, здоровкалися з ним, поздоровляли «з визволенням», але Корецький не розумiв, хто тi двоє, i не розбирав, що з ним дiється.
— Рушай до думи!.. — звелiв Яковенко. — Швидше! Конi рушили. Але все стовпище посунуло за фаетоном, обступило його, i вiн мусив їхати ходою.
— Ну, хвала боговi, — таки добилися! — казав Яковенко. — Знаєте: прокурор i жандарми нiяк не хотiли вас випускати. А я кажу… я був у депутацiї од мiтингу… я кажу: для самої властi краще, коли випустите його, нiж коли доведете до нещастя… Адже перед тюрмою стоїть стовпище, готове щомить розбивати браму… Ну, вони й сами помiркували… Згодились… Тепер ми просто на мiтинг… Всi вимагають, щоб ви там були, хочуть вас бачити…
— Який мiтинг? — ледве мiг спитатися Корецький. — З якого приводу?
— Як з якого? — здивувався Яковенко. — Ах! то ви, бiдолашний, нiчого не знаєте!.. Ви не читали телеграми… Панове! — гукнув вiн у стовпище. — Вiн не читав телеграми… Дайте телеграму!.. Швидше!..
— Телеграму! Телеграму!.. — розкотилося мiж народом, i кiлька рук з великими аркушами простяглося до фаетону. Яковенко взяв один i подав Корецькому.
— Ось читайте: «Височайший манифест…» Конституцiя!..
Тремтячи як у пропасницi, почав Корецький читати. Очi не слухались, якось перескакували по словах, якийсь туман застилав лiтери…
— Читайте голосно!.. — Голосно хай хтось читає!.. — Почулося гукання. — Знову хай читають!..
Яковенко взяв у когось iз рук ще один аркуш, устав у фаетонi, що ледве посувався серед стовпища, i, держачись однiєю рукою за передок, другою пiднявши вгору бiлий аркуш, почав читати манiфест:
— «…даровать населению незыблемые основы гражданской свободы на началах действительной неприкосновенности личности, свободы слова, собраний и союзов», — одбивалося в вухах у Корецького голосне читання, але зараз же його покрили ще голоснiшi вигуки:
— Урра-а!.. Да здравствует свобода!.. Да здравствует конституция!..
— «…Установить, как незыблемое правило, чтобы никакой закон не мог восприять силу без одобрения Государственной Думы»…
— Ура!.. Да здравствует Государственная Дума!.. А Яковенко читав уже iншу телеграму. Уривки долiтали до вуха Корецькому:
— «Известие о подписании конституции распространилось в Петербурге… Едва они собрались, как принесли со станка оттиски манифеста… Предложили почтить народ, мужественно завоевавший свободу».
— Ура!.. Хай живе народ!.. Хай живе свобода!.. Геть тюрми!.. Амнiстiя!.. Амнiстiя!..