I вони плакали вдвох сльозами великого щастя, сльозами намучених неволею i визволених невольникiв…
А вгорi над ними мигтiли зорi привiтним сяєвом i теж, здавалося, казали:
— Не буде… не буде неволi!..
III
Другого дня, тiльки вставши, Корецький вийшов у шкiльний сад. Громада дала до школи величенький двiр — десятини з пiвтори, i за дев'ять рокiв пробування в цiй школi Корецький, працюючи то сам, то вкупi з школярами, зробив з того двору путящий садок. Молодi яблунi, грушi й вишнi вже третiй рiк добре родили i щороку на спаса Корецький робив своїм школярам, що працювали в саду, маленьке свято, надiляючи їх садовиною.
Вiн пройшов стежкою, помiж берегами зеленої росяної трави, аж до краю садка. Там кiлька старих дубiв та липа, що росли тут ще з давнiх давен, робили гарний холодок, — тут вiн укопав столик з ослоном. Вiн згадав, як учора знайшов тут плачущу Талю, i ввесь учорашнiй день ожив перед ним одразу. Як казка, чарiвний i дивний був той день… така казка, що перед нею блiдли найфантастичнiшi з усiх казок, якi вiн знав. Убогий парубок, що заходив у город, шукаючи роботи, i несподiвано ставав там царем, не мiг почувати й половини того, що почував вiн, Корецький, вийшовши несподiвано з тюрми, щоб промовляти на вiчу до визволеного народу!..
Вiн пiдiйшов до краю саду, до тину. Зараз там починався яр, а по той бiк його, просто саду, стояли пiвзруйнованi будiвлi старої цегельнi. В однiй з тих халабуд торiк вони ховалися — вiн з Талею й дiтьми, — як їх зненацька захопив дощ. Iшли вiд Петра, й дощ ударив такий, що треба було зараз же ховатися. Забилися в найдальший куток, де не протiкало, i там сидiли, смiючися, на купцi старої соломи. Яр тут робив колiно попiд селом, попiд городами, i перiя хат, видна вiдцiля ззаду, теж робила колiно i здавалась величезною дугою, один кiнець якої був школа, а другий, просто проти неї, геть далеченько — Петрова хата, з якої видко було сюди тiльки покрiвлю. Корецький стояв i дивився на село, потiм знову пiшов садом. Було тепло. Вiн позирнув угору на синє небо, на сонце, що вже височенько пiдбилося, i несамохiть почав проказувати:
Висне небо синє,
Синє, та не те;
Сяє, та не грiє
Сонце золоте.
— Нi, ще грiє! — подумав вiн, усмiхаючись i залюбки почуваючи на своєму тiлi його тепло. — Та й як би ж воно не грiло — тепер, коли невольникам засяла воля? — додав вiн i сам собi радiсно засмiявся. — Хоч природа й байдужна до наших радощiв i мук, але тепер мусить же й вона радiти!
I, все ще всмiхаючися, вiн широко дихнув запашним холоднуватим повiтрям.
«Дышется легше, в три четверти груди…» — вихопився йому з пам'ятi вiрш Некрасова про закордоннi вiльнi краї.
— А ми хочемо й будемо дихати на всi груди! — сказав вiн сам до себе вголос i знову засмiявся.
Почув галас i гавкотню. Озирнувся до школи й побачив, що стежкою бiгло троє: поперед усiх величезний чорний Катай; вчепившися йому в спину однiєю рукою, поспiшався за ним Володько, а трохи далi швидко-швидко лопотiла коротенькими нiжками бiлоголова Лiда. Катай з великої втiхи гавкав, дiти верещали i всi втрьох бiгли просто на Корецького.
— Чаю пити мама кличе!.. — силкувався перегукнути Катая Володько.
— Цаю, мама!.. цаю, мама!.. — пищала й собi Лiда.
— Гав-гав-гав! — додавав своє Катай.
Катай плигнув Корецькому аж на груди i вимазав його лапами, дiти опали батька. Втихомиривши їх усiх, Корецький пiшов додому. Назустрiч їм уже йшла Таля, — її худеньке личко було все рожеве, вона трохи щулилась од сонця, що било їй просто в вiчi, а бiляве волосся здава лося золотим у сонячному промiннi.
Сiвши в хатi за стiл, Корецький знайшов на своєму мiсцi зшиток з написом на першому боцi друкованими лiтерами: «Дарую татковi Корецькому!» Це був зшиток Володькових малюнкiв: там були — все з пiдписами — i «татко, як вiн у школу йде», i «мамуся Лiду веде», i сам Володько, i баба Химка з дiдом Терешком, i Катай — усi страшенно похожi один на одного, тiльки Катай трохи одрiзнявсь од iнших. Усi були вертикальнi, а вiн горизонтальний. Корецький залюбки зостався б розглядати цi малюнки й базiкати з дiтьми, але вже був час iти в город у редакцiю. Нехотя взявся за шапку. Але на порозi зустрiв його Петро, зблiдлий i затурбований.
— Що тобi таке, Петре? — здивувався Корецький.
— Ви нiчого не чули, Євгене Петровичу?
— Нiчого… А що?
— В городi жидiв б'ють…
— Та нi!..
— Я оце тiльки з городу… Ходять хулiгани з дрючками, з ломами… Розбивають крамницi, все, що там є, розтягають або трощать на гамуз… Жидiв, якi попадуться, б'ють без жалю… Я сам одного вбитого бачив…
— А що ж полiцiя?
— Полiцiя… По городу кажуть, що вийшов дозвiл на три днi жидiв бити… Полiцiя ходить слiдком та дивиться… та смiється.
Корецький споважнiв… Видима провокацiя…
— Та тут ще й у нас не без лиха, — казав далi Петро. — Вже з тих хулiганiв кiлька душ i до нас прибiгло… Зiбралися в Семенюти… Там уже з ними i Карпенко, i Старостенко, i Валюшний…
— Як? Валюшний?.. Та вiн же…
— Еге, минулося!.. Тепер уже кричать усi гуртом: «Домократи хочуть землю в нас одiбрать та жидам оддать, — не попустимо!» Ходять улицями, бiлий хлак собi почепили… Приїхав становий та їм назустрiч: «А што реб'ята, какая сотня гору бере: красная чи чорная?» — «Чорная, ваше благородiє!» «Хто у вас тут первий зачинщик?» Вони всi: — «Учитель Корецький!» «Ви його провчiть, реб'ята!» — «Провчимо, ваше благородiє, так, що не буде й рясту топтать!» «Нет, зачем так, — штоб чего плохого не вышло: ви его только потрепайте хорошенько!» — «Та ми вже знаєм як: не буде бiльш не то на мiтингах, а й нiяк говорити!» «Ну, как знаєте! Крепко держiтесь… Ура!» — Тодi всi: ура! Вiн поїхав, а вони пiшли пiд монополiю та й стали там пити… Треба поспiшатися, Євгене Петровичу, а то щоб скоро й тут вони не були…
- Євгене, що ж це?.. — почувся тремтячий голос, i Корецький побачив перед себе зблiдле Талiне обличчя з широко розкритими очима.
Корецькому теж забило на мить дух, але вiн перемiгся. Трохи помовчав i промовив:
— Талю, тобi треба забрати дiтей i пiти звiдси.
— А ти, Євгене?.. А ти?..
— Я зостануся тут.
— Але ж подумай, Євгене: вони ж тебе вб'ють!..
— Не вб'ють… Я повинен бути тут, щоб спинити їх, умовити, втихомирити… школу зберегти… А ти йди!..
— Нi, в такому разi i я повинна тут бути, i я зостануся!
— А про дiти й забула, Талю? Вони ж можуть так їх перелякати, що на все життя зостанеться… — промовив Корецький, показуючи на Лiду, що спокiйно гралася з собакою, та на Володька, що вже прислухався до розмови.
Таля глянула на дiтей i похилила голову…
— Але ж ти!.. Ходiм i ти з нами!.. — говорила вона, вхопивши його за руку.
— Не можу, моє серденько, — тихо вiдказав Корецький, помалу визволяючи в неї свою руку. — Не барися, — пожалiй дiтей!.. Iди до Петра… Вiзьми з собою Химку, хай вона понесе Лiду… А Петро проведе вас…
— Треба сповiстити наших, — казав Петро. — Я вже до декого по дорозi забiгав, та як на злiсть тiльки Якова та Панаса дома й застав… Василь та Дмитро в городi, Iван десь пiшов… Треба ще до декого…
— Але поперед усього одведи їх… Дiти вже були готовi, — можна було йти. Але Таля знов спинилася.
- Євгене! що з тобою буде?
— Нiчого не буде… Я їх умовлю… Iдiть!
Вiн поцiлував жiнку, дiтей, що нiчого не розумiли, i повiв їх з хати в садок. Пiшли не вулицею, а через яр. Корецький стояв на хвiртцi i дивився їм услiд. Пiдождав, поки яр перейшли раз, удруге i покрились за вербами на городах, — тодi завернувся додому.
Дома нiкого не було, бо й дiд Терешко одпросився ще зранку задля свого дiла додому. Корецький пройшов у клас, обiйшов його мовчки, вернувся назад у свою свiтлицю, пройшов i по їй, поторкав полицi з книжками… перейшов до Талiної хати, поглянув на дитячi лiжка, поторкав засув на вiкнах… i схаменувся: чого це вiн ходе? Треба не ходити та дивитися, а подумати, що робити.