— Де лист од неї?
— Ось… тiльки свiтити тут не рука, щоб не побачили козаки: вулицями їздять…
— Правда…
— Вам треба з Ладинки кудись iнде податися, Євгене Петровичу.
Корецький замислився…
— Нiкуди, тiльки до Києва… Бо там найкраще можу притулитися… Чи тепер пiзно?
— Пiвнiч скоро.
— Поїзд уже пiшов. — Та вам тепер у город i не можна…
— Авжеж!.. Треба пройти на Горобейку, там сiсти… Верстов двадцять буде туди од нас?
— Та буде… Може трохи й бiльш… Дiйдете?
— Дiйду.
— Бо їхати воно помiтнiше…
— Авжеж… Я й на вранiшнiй поїзд не хочу, бо дуже помiтно буде…
— Пiдождете до вечiрнього?
— Еге. Тiльки не тут… Краще я пiду в лiс на пасiку твою.
— Еге, там безпечнiше…
— Переночую в куренi й день перебуду, а ввечерi йна машину.
— Зараз хочете йти?
— Та зараз… Тiльки ти, Петре, дай хоч свого картуза, а то я без нiчого…
— Я зараз…
Петро пiшов, а Корецький остався дожидатися в темнiй клунi. Певна рiч — на пасiцi буде йому найкраще. Бджоли Петро вiдтiля вже перевiз, нiхто туди тепер не прийде, а коли що, то й у лiсi заховатися можна… Од пасiки до станцiї Горобейки буде навiть ближче верстов на три…
Прийшов Петро, принiс картуза й свою чумарку. Чумарка прийшлась на Корецького саме добре, а картуза надiти було трудненько, бо голова болiла.
— А це попоїсти… Їжте!..
— Нi, це згодом… уже на пасiцi… та й iдучи можна… А тепер нема чого баритися: краще я швидше пiду.
— Ходiть — i я з вами.
— А тобi чого?
— Е, нi, — щоб я вже знав, що ви безпечно до катраги добилися… Там уже не так страшно, а по дорозi то хто його зна, як буде…
— То щоб i тобi впало, цього хочеш?
— Та нiчого не впаде… Пiду!..
— Ну, гаразд, — охiтнiше менi буде. Яром?
— Яром не так помiтно…
Вийшли з клунi, роззирнулись, — нiде нiкого не було видко. Пiшли знову городом, тодi вниз i побралися яром.
Петро йшов попереду, несучи вузлик, Корецький за їм, iшли мовчки, бо було небезпечно подавати голос. Вгорi було хмарно, тiльки де-не-де проблискували клаптики чистого неба i на їх сумно мигтiли зiрки. Чорнi боки яру здiймались високо, i внизу було зовсiм темно. Згори трудно було б їх добачити. Силкувалися тiльки йти якомога тихше, обережнiше, — посувалися помалу. I враз Корецький здригнувся.
— Гаву-у-у!.. гаву-у-у!.. — знову розкотилося серед темряви.
I весь час, поки вони йшли яром, важко й сумно пливли в повiтрi заводи собачого плачу, i вiд їх ставало так безнадiйно, що хотiлося самому плакати, вити, як Катай…
З пiвгодини йшли яром. Дедалi вiн ставав усе менше й менше глибокий, боки в його нижчали i, нарештi, вибiгали в поле вузеньким ярочком. Озирнулися полем. Корецький спершу нiчого не побачив, але Петро торкнув його рукою й мовчки показав праворуч.
Там, геть далi, бованiла в темрявi могила. При блiдому свiтi вiд кiлькох зiрок, довше вдивившися, Корецький побачив на могилi щось високе.
— Козак верхи, — прошепотiв Петро.
Так! Ловлять його i вночi.
Треба вертатися назад.
Завернулися i знову пiрнули в темряву глибокого яру.
— До верб, — шепнув Петро.
Корецький знав цю дорогу. Яр викидав од себе гiлку так само на поле, але там росли купками верби й так усякий чагарничок розкиданий був верстви на пiвтори, — отже легше було сховатися i зайти далi вiд села, а тодi вже iншим шляхом завернутися до лiсу.
Знову пiшли тихо, обережно, мовчки. Дiйшли до гiлки; завернули нею. Тут iти було гiрше, бо стежка була мало протоптана i раз у раз траплялися кущi. Доводилось iти дуже помалу, щоб не було шелесту й тупотiння. Вони доходили вже до краю, коли це враз почули над собою розмову. Двоє козакiв їхало понад яром, наближаючися до їх. Поприпадали до землi й лежали мовчки, нерухомо.
— Долго еще будем ездить? — почувся голос просто над їми.
— Да чорт его знает… Должно удрал уж он…
— Проехать разве оврагом?
— Ну его к чорту!.. Ноги лошади поломаешь… Дай-ка огоньку, брат!
Чиркнув угорi сiрник, блиснув свiт, засмердiло тютюном…
Далi затупали знову конi, йдучи помалу, ходою. Корецькии з Петром лежали, прислухаючись, як тупотнява й голоси затихали i нарештi зовсiм стихли. Пiдождали, ще з чверть години, тодi Петро торкнув Корецького.
— Лежiть тут!
I тихо-тихо полiз угору. Корецький бачив, як його темне тiло посувалося кручею i як, нарештi, його голова стала над берегом яру. Довго дивився там, — тодi вернувся так само обережно.
— Не видко вже нiкого, — рушайте швидше!
I все ж силкуючися робити якомога менше шелесту, вони вийшли з яру в поле. Корецький глянув навкруги — нiкого не видко було нiде. Хiба хтось сховався. Нахиляючися i припадаючи часом до землi, пiшли помiж купками чагарнику й верб i йшли так з верству — аж поки вибились на вiльне поле.
Нiчим не можна було ручитися, що й тут, на дорозi до вони не стрiнуть козакiв, але iншого способу добитися до лiсу в їх не було.
Пiшли швидко-швидко полем…
А навздогiн за їми лунав далекий собачий плач, мов тужiння на руїнах розбитої школи…
V
Дерева шумiли сумно й понуро, як налiтав на їх вiтер, i а тодi затихали, шепочучи жалiбно, мов на кого нарiкаючи. Вiтер часами хлюскав дощем у тонку горожену стiнку, а як вiн затихав, дощ ляпотiв по листю й по катразi одноманiтним i докучним ляпотiнням i здавалося, що йому не буде й кiнця. Зобгавшися на соломi, Корецький дивився в темряву, слухаючи одностайний плюскiт настирного осiннього дощу. Було холодно, вогко й безнадiйно сумно. Так безнадiйно, що не хотiлося вже нi жалiтися, нi навiть кричати з болю, хотiлося тiльки зiбгатися ще дужче, скулитися, як старий, хворий собака пiд отаким дощем, заплющити очi, щоб уже нiчого, нiчого не бачити, — i вмерти.
Дев'ять лiт працi!.. Працi щирої, повсякчасної, такої, що всi її радощi й болi стали їх особистими радощами й болями. Навiть кохання їх, подружнi справи — так тiсно злучилися, переплелися з тiєю працею, що все те творило одно цiле — часом гiрке й тяжке, але разом з тим таке гарне, позолочене сяєвом радiсних надiй!..
I все загинуло!..
Спершу сам, тодi вдвох — вони викохали кiлька поколiнь молодiжi, осяяної хоч невеликим свiтом знання й громадянської самосвiдомостi. Вони власним своїм прикладом, своїм життям завсiгди силкувалися не рiзнити з тим, чого навчали людей; iшли завсiгди, де тiльки могли, на помiч усiм, кому того треба було, iшли не через те тiльки, що так велiла їм iдейна повиннiсть, але й того, що їм любо було пiрнати в народне море, заспокоювати болi; того, що вони любили цих темних, пригнiчених тяжкою долею, людей i силкувалися виявити ту любов, як могли…
Може недобре? Мало?
Хто знає… Але з усiєї сили — скiльки змогли… I здавалося — не по-дурному. Здавалося, вже творили круг себе ясне коло людей, що живуть новим, кращим i вищим життям… Здавалося, що й ширша громада вже розумiла їх i виявляла свою прихильнiсть… навiть недавно, вже як вiн у тюрмi був, постановлено добиватися, щоб його випущено й вернено в школу.
I ось — досить було нiсенiтницi, видимої дурницi про те, що хтось хоче мужицькi землi вiддати жидам, щоб одразу все вiдмiнилося, щоб цей страх мужицький — не впустити з рук землю — затуманив зовсiм голови, забив усiм памороки. I той самий Семен або Демид, що може двадцять разiв зазнавав од його запомоги щирої братерської — словом i дiлом — цей Демид пiдняв над його головою ломаку тiєю самою рукою, що вiн, Корецький, вигоїв йому для чесної роботи!..
Чи може що бути страшнiше, безнадiйнiше?
I хiба це з ним тiльки? Он уже є звiстки, — Петро казав, — про погроми в Києвi й по iнших городах. Скiльки мук, скiльки тяжкої титанiчної працi й боротьби, нечуваних жертв во iм'я любовi до волi й народу i ось — тiльки блиснув перший промiнь волi й надiї на краще життя, той самий народ, во iм'я якого вiдбувалася та дивна боротьба, вiдповiдає на цей промiнь погромами, убиваючи своїх оборонцiв i прихильникiв та слухняно йдучи на налигачi за тими, що завсiгди водили його в тяжкому ярмi.