— Хвали мене, язичку, — ліберально поплескував по плечу підлеглого бос. — Нє, ти молоток у мене, Едічка. А вот, кстаті, чого ти оце, як ти кажеш, зі мною і на мене работаєш? От як ти об’ясниш?
Едік зробив вигляд, що глибоко задумався, але цю заучену тираду він виголошував кожному своєму клієнту, причому не один раз. І кожен з них слухав цю муру, просто захлинаючись від кайфу:
— А тому, Петре Павловичу, що усе це шобло лише думає, як би на горбу народному писки напакувати. Злодюга на злодюзі і злодюгою поганяє. На усіх гілках влади. От що таке українська політика і псевдоеліта національна. А ви — ви не такий. Ви син свого народу, що з нього вийшов. Важко склалася доля у молодого хлопчини. Мало не з дитячих літ зазнав, що то значить баланду на зоні смоктати, але не зламався, навіть не зігнувся. Навпаки — загартувався наче спеціально на двох ходках. Щоб потім узяти на себе велику історичну ношу і вести рідний знедолений народ у Європу протягом уже трьох скликань. Раз добром нагріте серце — вік не прохолоне. От чому я з вами, шеф. І ще поважаю я вас, Петре Павловичу, як великого патріота. Де ще у нас є, як тепер кажуть, такі олігархи, які піднімаються зранку під величаві звуки нашого Державного гімну? Де у й кого висять у світлиці портрети президентів нашої соборної і самостійної держави? Хто дає гроші, нажиті непосильною працею, на парафію свого округу? Інший, шубравець, мандата вхопив — і поминай, як звали. А ви от навіть поселилися на рідній землі у рідному селі. Разом із виборцями ділите усі незгоди світової економічної кризи.
— Ти не думай, Едя, що я не в курсах — що я не знаю, що серед вашого брата шулер на шулері, у якого одне на умі — як би обчикрижить народного обранця і витрусить йому карман із чесно заробленими грошима у ході реформ. Но я тебе ціню за те, що ти не такий — що ти отак на встречах із трудящиміся правду-матку ріжеш, як оце зараз. Ну да ладно. Так шо там Арфуша із його саркофагом? Ти, Едік, давай тримай язик за зубами, але ті писаки рідко, але об’єктивно освіщають. То таки Сікач завалив того муділу, щоб ти знав. А що було робить — або він мене, або я його. Закон джунглів. І що ти там про лауреата кажеш?
— Сошка мєстного разливу, той лауреат, — скривився Карасяєв у гидливій гримасі. — Нехай ліпить своїх козаків зі стрільцями. Я ж знаю, на кого працюю. Тому, щоб усе тут було адекватно масштабу вашої особистості, я вийшов на Флоренцію. На батьківщину Мікеланджело. Ну ви ж знаєте такого, безумовно.
Едік любив отак лупонути по лобі свого елітарного піддослідного релікта, що той у неймовірних муках намагався заворушити своєю півзвивиною. То була чи не єдина його погана звичка, яка не раз призводила до розірвання контракту. Ні, Едік знав, що середньостатистичний освітній рівень народних депутатів — нижче першого курсу ремісничого профтехучилища із гірської місцевості. Знав, а все ж, аби роз’ятрити заклопотану державними справами депутатську душу, наводив якісь там факти із підручників для середнього чи старшого шкільного віку, і від удару такого нижче пояса його омандачені пітекантропи лише очицями своїми вип’яченими кліпали. Ризикована справа для кожного політтехнолога — промацувати те, чого нема, — рівень освіченості чи просто начитаності народного депутата…
— Шо-то не в курсах. А може, забув. Анджело, такий оброслий, кажісь, був у нас у третьому бараку за старшого. Ох, і гнида була редчайша. Над пацанами ізмивався. І тащився од етого.
—Та який барак, бос?! То не той Анджело! — Від такої розмови на вищих інтелектуальних тонах Едік отримував особливе задоволення, ну просто як бонус до контракту, причому цим бонусом його щедро нагороджували усі його клієнти, що за статусом представляли еліту великого народу у центрі Європи. — Це світове ім’я епохи Відродження. Мікеланджело. Творець геніальної «Пієсти», що у соборі Святого Петра зберігається.
— Так я ж там був із Льолькою минулого літа. Що-то не замітив.— Гоша відчув, що дав маху із тим Анджелом, тому одразу включив свій набуток у сфері міжнародної діяльності. По світу він любив їздити. В основному із мотивації пізнання світової кухні у всьому її невичерпному розмаїтті. А що стосується цієї хваленої архітектури, якою належало натуральному ерудиту сучасного зразка захоплюватися, Гоша притримувався консервативних поглядів і на всі випадки життя, коли його питали, як там Відень чи Париж, Прага чи Барселона, мав одну відповідь: «Та там такі самі мури, як у Львові. Ну, може, трохи грубші».