— Ну добре. Не будемо відхилятися від теми. Я вам сучасного Мікеланджело забезпечив. Із доставкою додому, що називається. Живий, як огурчик, у вас під дверима. Причому він ще й каже, що має авсвайс як прапраправнук внучатого племінника Леонардо да Вінчі.
Дивлячись, як тужиться у переварюванні щойно отриманої інформації клієнт, Едік розумів, що тривала пауза пояснюється реінкарнацією у зеківській пам’яті асоціативного барачного прообразу щойно наведеного генія епохи Ренесансу. Насправді до народного депутата почало доходити, що цей миршавий піарник просто не упускає нагоди, щоб над ним «поіздєваться». У свою чергу, Карасяєв відчув загрозу і миттєво перевів інтелектуальну розмову у потрібне русло:
— Артуша справді нехай перевертається із заздрості. Цей новоявлений Мікель зліпить вам такого Анджело, що вся ця рагульня випаде в аут. Такого склепу не те що у Задвірцях наших, а на всіх отих личаківських, ваганьковських, включно із Пер-Лашез, — на всіх цвинтарях не бачили такого шедевра, який буде у вас.
— А що ти якусь непонятку пробелькотів? Ти вчив мене того клятого піару — усе перепитувать, що неясно. Щоб не було потім, як з отим, — Гоші, було, не дай поїсти, що він любив понад життя, а дай покепкувати над президентами України. — Анна Ахметова! Гулак-Артьомовський! Во дайот паря. — Тут же глибокоінтелектуально розреготався.
— Ви, напевне, маєте на увазі Пер-Лашез? — Едік миттєво зорієнтувався у тому, на чому наголосив народний депутат.
— Во-во. Шо то за пер?
— То так цвинтар у Парижі називається. Там Карл Маркс похований.
Капець відчув, що особиста потужна, за власним переконанням, ерудиція його підводить:
— Почекай. А чого в Парижі? Нас у Тобольську на заняттях з політпросвєта вчили, що він — німецький жид. Що йому Енгельс купив участок на кладовищі, бо у Парижі, видно, недешево?
— Правильно вас учили комісари КПРС у процесі перевиховання з метою формування у вашій особі свідомого будівника комунізму. Карл Маркс народився і жив у Німеччині. А вмер у Франції. То так буває із різного роду заблудами. Але нам той бібліотекар із його диктатурою пролетаріату — не рівня. Ви, Петре Павловичу, вмрете на батьківщині, про що ми й потурбуємось, — випалив політтехнолог, перебуваючи цього перспективного дня у похоронно-міжнародній темі, яка містила потужний внутрішній потенціал відкату.
— Що ти сказав, гнідьониш? — Бичачі очі Капця налилися вмить кров’ю, оскільки подібні філософські сентенції він був навчений сприймати буквально.
— Та ви мене не так зрозуміли! — вигукнув кандидат у могильники чільного представника дикого капіталізму. — То я винуватий, що таке бовкнув — ніби ми потурбуємось, щоб ви той… Дійсно дурня якась. Живіть собі на здоров’я, дорогий Петре Павловичу, і ми — коло вас. Я мав на увазі, що, як було сказано на поминках у Артуші, ваше завдання виконано.
Капцеві відлягло при згадуванні спочилого товариша по бізнесу. Його упокоєння на рівні рефлексу Гоша заніс у картотеці своєї специфічної свідомості у реєстр особистих життєвих подвигів, тому такі спомини так само рефлекторно породжували тільки позитивні емоції. Така вже доля депутатська — під купол можна було потрапити тільки по трупах братанів. Зазіваєшся — і пропадеш безвісти під кількома шарами — за європейською технологією їх має бути шістнадцять — під шарами асфальту на хайвею.
— Ну ладно. Так ти шо, скульптора, настоящого італьяшку виписав з Італії? Ну, Едік, ти дайош. Кадр ти ценнєйший. Нічого не скажеш. То мій правильний вибір з тим піаром, будь він неладний. Так зови його немєдлєнно.
— Тільки він по-нашому ні бельмеса. Я буду усе перекладати, — із притиском на останньому слові оприлюднив інструкцію переговорів Едік.
Треба ж було такому трапитися, що італієць насправді був внуком останнього генсека Компартії Італії — найбільшої у Західній Європі — товариша Берлінгуера, тому вчився у часи Брежнєва у початкових класах у спецшколі в Москві і тому, як на зло, володів російською майже без словника.
Але він не володів досконало іншою мовою — мовою «розпилу», якою здійснювалися ринкові реформи на пострадянському просторі, і передовсім у сфері впровадження іноземних інвестицій у технологічно відсталий на 100 років народногосподарський комплекс колишнього СРСР. Тому італійцеві у процесі переговорів найкраще належало мовчати, аби не бовкнути чогось катастрофічного прозорою мовою їхнього західного бізнесу, що могло призвести до руйнування схем «розпилу» чи, по-народному кажучи, просто відкату, у чому, власне, й полягає вся історична філософія нашої стратегічної інтеграції в ЄС і, зокрема, у цьому контексті монументального поховання нардепа прозахідної орієнтації Капця на кращих архітектурних традиціях європейської цивілізації, у яку ми прагнемо.