Підібратися до броньованого чудовиська вдень — значить, загубити ще кількох стрільців. Вирішуємо чекати ночі. І ось вечорові сутінки накрили гори. Нижче за течією через Черемош перекинута висока лавка, перебираємося по ній на протилежний берег. Стрільці потихо підлізли під панцирку. Гупаємо кольбами в броньовані стінки. Мовчання. Кричимо: «Вилазьте! Здавайтеся!» Жодної відповіді. Напригинці обходжу машину довкола. Стоїть над самим обривом на дерев’яній кашиці, якою укріплювали береги бурхливої річки. Спробувати перекинути? Стрільці дружно взялися за один бік бронемашини. «Гей-руп!». Тільки кавкнуло. Вода під кашицею глибока.
Повечеряли в недалекому хутірці. Місяць з вершечка найвищої смереки освітлював чоті дорогу до Буркута. Там повстанські сотні зводили бої з більшовиками, і ми поспішали на поміч друзям.
Сотня Дорошенка входила до складу куреня «Перемога», яким командував Степовий. Командиром сотні Дорошенко пробув кілька місяців. На початку 1945-го він здався більшовицькій владі, у Жаб’єму, звідки родом, повидавав багато людей. Тому підпільники засудили зрадника до кари смерті, вирок було виконано.
До куреня «Перемога» входила й сотня Хмари — Дмитра Білінчука. З ним ми запізналися ще сорок третього року. Хмара прибув до табору Липея перед останнім наступом німців на пристанище повстанців. З собою привів з десяток озброєних молодців. Після передислокації куреня Липея в Чорний ліс Хмара повернувся в рідну Жаб’ївщину, там зібрав сотню. Отоді я й почув про славного сотенного.
Родину Білінчуків — батька, маму, сестру і брата — перші совіти вивезли до Сибіру. Втекти вдалося лише Дмитрові. Отож партизанив ще від сорокового року. Перші совіти, німці, мадяри, румуни, другі совіти… З усіма воював мужній і відважний одчайдух Дмитро з-під Кринти, бо народився й виріс на Кринті під Маґурою. Бог щедро нагородив леґіня вродою і розумом. Умів швидко зорієнтуватись в складній ситуації і з честю виходив з будь-якої скрути. 1943 року гірського месника захопили в хаті німці. Дмитро застрелив коменданта поліції, кількох солдатів і вирвався з оточеної хати. Білінчук «опришкував» на Жаб’ївщині й Косівщині. Повітовим провідником ОУН на той час був Курява — Василь Федюк з Кийданча біля Коломиї. Їхні стежки-дороги нерідко схрещувалися, під впливом розважливого провідника Дмитро став справжнім українським революціонером.
Молодший брат Василь зумів якимось дивом утекти з далеких сибірів. Наприкінці сорок четвертого втікач об’явився в Карпатах. Псевдо йому дали Сибіряк. Василя я побачив уперше сорок шостого. Міцнішого леґіня, мабуть, не було в Карпатах від часів Олекси Довбуша. З вісімнадцятикілограмового ручного кулемета стріляв, як з легенького кріса. Скоростріла й набої носив собі сам, обходився без амуніційного. Мало того, окрім кулемета й наплечника з набоями, завдавав собі на плече важкенний мішок з продуктами. При цьому крокував так, наче йшов голіруч.
У Жаб’єму народився чотовий сотні Ґонти Заведія. Хлопець танцював в ансамблі Чупірчука, відомого балетмейстера. Ансамбль усім складом зголосився до Палієвої сотні, яку згодом перебрав Ґонта. Заведія виправдовував своє псевдо. Мов заведений, танцював з колегами для стрільців і селян. Невисокий, чорнявий, неймо-вірно рухливий танцюрист своїми невтомністю й кмітливістю зажив великої популярності серед повстанців. Після розпаду сотні Заведія перейшов у теренову cітку, а загинув з друзями геройською смертю 1955 року.
Заведія свого часу розповів цікаву історію. Брати Білінчуки якось погиркались поміж собою. Дмитро, на правах старшого, хляснув Василя по щоці. Далі між ними відбулася така розмова.
— Дми’! Ти б’єш? — Василь.
— А ти що собі думав! — старший брат.
— Ти знаєш, Дмитре, якби я був такий, як ти, то я б з тобою поступив інакше. — По цих словах схопив старшого брата могутньою п’ятірнею за перехрещені на грудях паски і підніс на витягнуту руку. — Але я не такий дурень, як ти, — і легенько поставив Дмитра на землю, не завдавши шкоди.
Василеві повстанські кравці пошили мундир із сукна захисного кольору. Бо жоден із готових на велетня не натягувався. Чоботи носив також відповідні — сорок сьомого розміру.
У п’ятдесятих роках зрадник Кіров масово здавав москалям повстанців. Не обминула лиха доля й братів Білінчуків. Більшовики панічно боялися нелюдської Василевої сили, тому живим його брати не відважились, посікли кулеметними чергами із засідки. Навіть до мертвого довго боялися наближатись. Трапилася ця трагічна подія 1952 року. Хмару вороги захопили живим і розстріляли 1953-го.
Різдво сорок п’ятого курінь Лісового святкував у гостинній Білоберезці, що на березі швидкоплинного Черемошу.
Через довгих п’ятдесят років я зустрів у Кутах жінку, яка дівчиною брала участь в організації святкування Різдва Христового в Білоберезці. Гостював саме в Андрія Стефуранчиного, з яким запізнався свого часу в дванадцятій камері станіславської в’язниці. Андріїв брат Петро — відомий діяч ОУН, у повоєнні роки провадив велику політичну роботу в Франції. Андрій вивчився на агронома, був добрим спортсменом-марафонцем. З «дванадцятки» агроном-марафонець потрапив простісінько до студеного Сибіру. Одним із співкамерників наших був Михайло Мамчук. Через Михайла й запросив мене Андрій у гості. В його хаті й упізнала мене колишня молода підпільниця.
Організований надрайонним проводом Косівщини Святвечір у Білоберезці був дуже врочистий, по-справжньому святковий. Привітати стрільців прибули керівники теренової організації ОУН. За святковим столом всілася добра компанія: надрайонний провідник, здається Курява, надрайонний провідник УЧХ Тамара з Кутів. Загинула через два роки. Подруга Хмара — висока, струнка чорнобривка. А також дівчина, яка призналася до мене через піввіку у Кутах. Наш курінь репрезен-тували Лісовий, Мороз, Ґонта, Лобода і я.
Білоберезка витяглася вздовж невисокого берега Черемошу. Проте кілька хат розкидано по довколишніх горбах. Саме в одній із таких віддалених хат ми й зібралися для святкування. Поки командири й стрільці вечеряли, озброєні стійкові пильно охороняли село. Вони часто змінювалися, тому всі стрільці мали змогу посмакувати святвечірніми стравами, понасолоджуватись, бодай коротко, домашнім затишком. В УПА панував суворий порядок стосовно безпеки. Стійкового біля хати виставляли навіть тоді, коли в село приходили вдвох. Один залишався на чатах, другий заходив до хати.
Вечеря тривала близько двох годин. Часи були непевні, не для тривалих посиденьок за святковим столом. Спиртного ніхто й не нюхав. Слово мали надрайонний провідник, Хмара, Лісовий. Колядували багато й задушевно. Східняки Лісовий і Ґонта перейняли від стрільців чимало галицьких колядок. Різдвяні свята сорок п’ятого провели за святковими столами і з колядою. Більшовики в село не потикалися. Дві повстанські сотні становили грізну силу й служили пострахом для енкаведистів. Цілу ніч зачудовані гори слухали повстанські колядки.
Відразу по Різдві курінь відійшов на Космач. Стрільці крокували свіжі й бадьорі. Дійшли до Шепота. Розвідка доповіла, що з Жаб’єго рухається великий прикордонний відділ. Стрільці замаскувалися на окраїні лісу, звідти спостерігали, як більшовики заходили в село.