Частина перша
СИН БОЇВ
Я з тої раси, що карка не гне,
Глядить життю і смерті в очі сміло,
Що любить бій, що просто, грімко йде
На визначене їй судьбою діло.
Іван Франко
Я син хребтів гірських,
Моє життя — неспокій.
Я син боїв і злив,
Душа — то світ широкий!
Я син гранітних скель.
Не взяв їх жоден ворог.
Я син Карпат вершин —
Свободи вільний подих!..
Кроки пізнання
Ми йдемо, молоді міліони,
ми здолаєм, нам скориться світ,
отаманів чекають колони
вже готові у поле, в похід.
Тіло моє існувало поза свідомістю. Втиснуте у військовий однострій, окутане густим чорним димом, лежало воно посеред палахкітливої кімнати. Пажерливі язики полум’я отруйно шипіли довкіл. Проте йому, бездиханному, було байдужісінько і до вогню, і до куль, що дзигкотіли поруч. З небесної високості я відсторонено споглядав власне тіло, розпластане хрестом посеред смолоскипу хати. Ось-ось воно спалахне факелом…
На білий світ я, Мирослав Симчич, син Василя, з’явився студеного січневого дня 1923 року в засипаній снігом рубленій гуцульській хаті у Вижньому Березові. Чим, гадаю, потішив своїх маму й батька.
Отож, за вікном віхолив трагічний для Галичини двадцять третій. Керівники українського уряду, митрополит Андрей Шептицький докладають надлюдських зусиль, щоб урятувати ЗУНР. Проте невдачі переслідують на кожному кроці. Відмовляє в підтримці папа Римський Пій XI. До Парижа з’їжджаються посли Франції, Анґлії, Італії, Японії, щоб вирішити долю Галичини. До думки самих галичан-українців ніхто й не думає дослухатися. За Польщею визнають протекторат над Галичиною на двадцять п’ять років…
Проте мені, кількамісячному, було тоді байдужісінько до отих буремних подій. Безжурно подрімував я собі в яворовій колисці під різьбленим сволоком. Завивання вітру губилося в маминій колисковій. Відтоді, либонь, і залюбився в пісню. Співаю й досі.
Тато й мама мої — нащадки карпатських опришків. Майже до самої Першої світової війни Карпатами погулювали ще невеликі опришківські ватаги. Обидва діди мої — Михайло Голинський — старший брат команданта Гуцульського куреня УГА, розстріляного більшовиками 1941 року в Дем’янових Лазах Гриця Голинського, та Микола Симчич — опришкували. Діда Миколу вбили в перестрілці австрійські жандарми. Дід Михайло мусив рятуватися після розгрому опришківської ватаги втечею за океан. Першу світову перебув у Штатах, у Карпати повернувся, коли в них не було вже ні Австро-Угорщини, ані опришків. Діди-побратими домовилися пошлюбити своїх дітей, оскільки мали сина й доньку. Волі батьківській не смів перечити ніхто, тому й побралися мої мама й тато, хоча й не кохали одне одного.
Упродовж перших років мого безтурботного існування на землі грішній нічого вартого уваги зі мною не трапилося. А ось на шостому році!.. На шостому батьки віддали мене до трикласової «Рідної школи». Я пішов до першого класу аж на третє село, що мало назву Нижній Березів, бо в моєму селі та сусідньому Середньому Березові були на той час тільки державні польські школи. Родичі мої, незважаючи на невисоку освіту, були достатньо свідомі, щоб віддати свого первістка саме до «Рідної школи», де селянських дітей в умовах окупаційної Польщі виховували на справжніх українців.
У свої шість років я уже був грамотний! Читати мене навчила бабуня Юлія з родини Пригродських. Тато її був дяком у Нижньому Березові й залишив доньці чималу бібліотеку. Щонеділі бабуня, обійшовши худобу, вмощувалася на печі й читала мені книжечки. Дивосвіт художнього слова зачаровував мене неймовірно. Я хутенько опанував книжкову грамоту. Невдовзі бабусина бібліотека видалася для допитливого хлопчини біднуватою. Подався до дяка, який замінив мого прадіда по його смерті. Дяк виявився людиною освіченою і щирою, охоче позичав мені книжки. Приходжу одного недільного ранку до дяка по книжечку, а в нього сидить якийсь ґазда. Дяк вручає мені чергову книжину й каже чоловікові, що з мене виросте або велика людина, або страшний опришок.
Щоденно дріботів я маленькими ногами чотири кілометри до школи й назад. Був то нелегкий шлях. Дибаю в кожушині, підперезаній очкуром, а вітер то сипне в очі колючого снігу, то жбурне мною в корчі. Західні карпатські вітри — то вам не жарти. Серед своїх друзів-школярів я найменший і наймолодший, хлопці були старші на два роки за мене. Проте вчився добре, ні в навчанні, ні у витівках не відставав.
У другому класі ми стали вивчати історію України. Уроки з історії читала Володимира Пригродська, яку любовно звали в селі Дзюнею. Уроки вчительки закарбувалися в пам’яті на всеньке життя. Вона влила в мою чисту дитячу душу гарячий патріотизм і щиру любов до України. Розбурхана мудрими й палкими словами дитяча уява кидала мене в гущу історичних подій. З княжими полками я ходив у далекі походи, боронив Русь-Україну від зажерливих зайд… Але найбільше козакував. Мене, вдатного козарлюгу, знав чи не всенький світ: любили друзі й боялися вороги. Добрі й розумні вчительчині очі, її запальні, проникливі слова надихали березівських «козаків» на нові й нові подвиги. За Україну я, семирічний, ладен був помирати безліч разів. Мої дитячі груденята розпирала гордість від того, що я — українець! Відчуття те не покидало мене ні на мить. Ніколи. З ним переберуся і в кращі світи.
Тринадцятою з’явилася на світ Божий 1907 року Володимира Пригродська в родині управителя сільської школи в Ілинцях. Брати Олекса й Володимир — старшини УСС — наклали головами в часи Першої світової. В Тараса відібрали життя «визволителі» в тридцять дев’ятому. Сестри поневірялися світами. Старшу Євгенію навіки поглинула сибірська стужа. Володимира закінчила вчительську семінарію в Коломиї. Гартувала тіло й дух в «Пласті». Стала курінною цієї молодіжної організації. 1928 року вступила до Української Військової Організації. Багато пережила мужня жінка. Арешт чоловіка Миколи Пригродського ґестапівцями в сорок другому. Повторний арешт через кілька років більшовиками. Пограбування енкаведистами помешкання. Нелегка дорога з двома маленькими діточками до Архангельська на висилку. Неймовірно тяжке повернення після довгорічних поневірянь сибірами до Коломиї. І боротьба, боротьба, боротьба… За зброю їй слугувало повсякчасно гостре слово.
Історія й література були моїми улюбленими предметами в школі. Своїми уроками Володимира Пригродська виховала березівських хлопчаків на справжніх людей, для яких такі високі поняття, як мужність, чесність, сила духу, воля, боротьба стали не пустопорожніми словами. Багато випусників школи завдячують їй тим, що з гідністю пройшли нелегкі життєві випробовування і героїчно прийняли смерть. Більше таких вчителів у своєму житті я не зустрічав. Доземний поклін Вам, Вчителько, від усіх учнів.
До школи ходив разом з моїм односельцем Миколою Симчичем. Він замешкував аж під Баньками. Дорогою до нас долучались у Середньому Березові Дмитро Клим’юк, Славко Сулятицький, Анна Бростурняк, Микола Ґеник, брати Дмитро і Гриць Ґеники, Василь і Анна Томичі, Юлія Томич… Гамірливою ватагою прошкували ми втоптаними пішниками, полохаючи лісове птаство. Правда, взимку доводилося пробиватися через високі сніги битою дорогою, бо стежки робилися непрохідними через замети. У кожного за спиною підгицувала дерев’яна скринька — «тарабоня». У ній із зошитами й книжками сусідили хліб, сало, яйця, кукурудзяний малай, корж — нехитрий учнівський полуденок. «Тарабоня» була зручна, у ній не м’ялися зошити й книжки. Слугувала вона надійною зброєю і в запеклих бійках з польськими ровесниками. Поруч із нашою школою було ще дві: «Польська повшехна» — загальна державна школа, в якій навчали українською й польською мовами, та польська в Сокольні лише для поляків. З учнями останньої ми часто сходилися врукопашну — згадували козаччину. Отоді й придавалися виготовлені дбайливими батьківськими руками «тарабоні».
Свідоміші громадяни Нижнього Березова зорганізували 1926 року в селі «Рідну школу». Найактивнішими були Іван Стромецький, Іван Кузич, Славко та Юліан Ґеники, Микола Пригродський, Микола Арсенич, Василь Ґеник. Завдяки їхнім старанням та помочі інших селян діти з Нижнього Березова та довколишніх сіл змогли через рік розпочати навчання в українській школі. Польська шовіністична влада дуже противилася тому, учнів виганяли з Народного дому, де проводилися заняття. Але внаслідок наполегливості і самовідданості засновників школи та вчителів навчання продовжувалося в хаті Івана Кузича. Згодом Іван Стромецький добився таки у Варшаві дозволу на відкриття в селі «Рідної школи» ім. Юрія Федьковича. Вчителювали в школі Гафійка Луцаківна з недалекого Печеніжина, Володимира Пригродська, Марія Гоянюк, Олена Березовська, Готта Луцак, Марія Войноровська.