Бій вщух. Сотня вицофувалась із позицій. Два стрільці попід руки повели мене на Акрешору. Довелося дряпатись доволі таки крутим схилом, проте далі, до сусіднього села Текучої йшли битою дорогою. В селі напився студениці з колодязя і трохи полегшало. Натомість відчув нестерпний біль у пораненій руці. З гіркою бідою додибали до Вижнього Березова. На моє щастя, в селі перебувала дружина крайового провідника СБ Митаря — добра лікарка. Митар — Володимир Лівий родом з Дрогобиччини. Його дружина Дарія Цимбаліста часто перебувала в наших краях, до неї й припровадив мене районний провідник ОУН Орел. Лікарка дбайливо перев’язала руку, наклала дві шини. Попередньо рану продезинфікувала. На вході куля зробила маленьку дірочку, на виході була велика рвана рана. Ще й кістку зачепило добряче. Допомогу мені надавали в хаті Негрича. Брат господаря головував у сільраді. Тому хата вважалася надійною. Хотіли мене відправити до шпиталю в Космач, та я відмовився, бо там було багато тяжко поранених повстанців. Я ніяк не можу дивитися на чужі страждання. Краще перебуду по хатах. Курінний Лісовий виділив із сотні Ґонти, що саме повернулася з операції в Микуличині, фельдшера. Ми перейшли до сусідніх Лючок, де було відносно спокійно.
Березівська сотня втрат у бою зазнала невеликих, проте однаково тяжких. Загинули Сірко — Василь Вівчарук з Баня-Березова та Явір — Микола Скільський з Середнього Березова, який закінчив у сорок третьому Коломийську гімназію. А ще поліг хлопець з Стопчатова, стрілець третьої чоти. Свою чоту перед боєм я розташував на найвідповідальнішому й найнебезпечнішому місці. Ніколи не шукав собі легкого життя. До того привчав і стрільців. Так було і в цьому бою.
Учасницею славного бою була й уродженка Середнього Березова Люба Скільська. Сімнадцятирічною вступила дівчина 1942 року до ОУН, сумлінно виконувала доручення провідника Кривоноса — Сулятицького Святослава. До Березівської сотні Люба прийшла, повернувшись із Львівської хімічної школи, куди вступила сорок третього року. Виконувала в сотні функції зв’язкової, опісля розвідниці і санітарки. Квітка, таке їй дали псевдо, брала участь у багатьох боях Морозової сотні.
У серпні 1945 року Квітку схопили більшовики і запроторили до в’язниці НКВД у Яблунові. Молода повстанка мужньо витримала тортури і якимось чудом втекла з катівні, щоби продовжити боротьбу. Але через два роки знову втрапила бузувірам до рук. 1947 року родина Скільських опинилася в Сибіру. Любу з батьками перевезли з Омська в радгосп Тамбовку Саргатського району. Жили в голоді й холоді, масово помирали дорослі й діти. Тому Люба вирішила втекти. Але піймали й дали три роки, які відкаралась тяжко в колонії у Омську. Після звільнення повернули в Тамбовку до батьків. У п’ятдесят шостому вийшла заміж за Сулятицького Андрія, який під псевдо Чіп воював кулеметником у сотні Недобитого.
Від більшовицької навали постраждала вся родина Скільських. Брат Андрій — Ясень загинув в бою листопадового ранку сорок п’ятого. Тіло стрільця знайшли аж навесні 1946 року під снігом в потічку, похоронили в Середньому Березові. П’ятдесятого року засудили на двадцять п’ять років сестру Марію Урбанович, відбувала в Іркутську, Магадані, Омську. Повернувшись із заслання, родина Скільських змушена була жити в чужих людей, оскільки їхню господарку було розграбовано більшовиками.
Сьогодні Сулятицька (Скільська) Люба проживає в Коломиї, бере активну участь в громадській праці, проводить патріотично-виховну роботу серед учнівської молоді.
З фельдшером і двома стрільцями ми ходили від села до села поміж більшовицькі облави. У лісі не було умов для перев’язок. Єдиним лікувальним засобом у нас на той час був реваноль — жовта дезинфікуюча рідина. Правда, ефекту від того «лікування» не було жодного. Під час бою незабандажована рана глибоко промерзла, тому рука геть почорніла. Почалася гангрена. Хірурги в один голос радили ампутувати руку вище ліктя, бо гангрена пошириться аж до плеча, а там — смерть. Особливо переконував мене лікар-буковинець, що був найкращим хірургом у загоні. Медик мислив чисто лікарськими категоріями і щиро хотів врятувати мені життя. Я подякував хірургові за турботу. Що ж до ампутації, то заявив однозначно, що руку втяти не дам, бо як воювати однорукому партизанові. І в мирний час без руки не солодко, а під час війни… Кому я такий потрібен? Якщо вмирати, то з двома руками. А якщо й на тому світі доведеться воювати з ворогом?! Дозволяв собі навіть піджартовувати над самим собою, хоча ситуація була не з найприємніших.
Путню пораду дав мені в Акрешорі один господар. Добрий чоловік глянув на мою чорну, як обгоріла гілляка, руку й каже: «Синку, не слухай тих докторів, а візьми з жолоба з-перед корови трину, запар її й промивай рану. Меш мати здорову руку». Послухав я старого чоловіка, і невдовзі гангрена відступила. У сіні є різне зілля. Воно треться, коли корова їсть сіно, і осідає на дні жолоба. Пилок з того різнозілля має чудові лікувальні властивості. Щоденні припарки й врятували мені руку, а можливо, й життя. Рука стухла й поступово набрала природнього кольору.
Я зі своєю групкою постійно підтримував зв’язок з тереновою розвідкою. Тому ситуацію знали в кожному селі. Часто зустрічались із сільськими боївкарями або станичним того чи іншого села. На початок березня рана трохи затяглася. Із сукровицею з неї виділялися дрібненькі кісточки. Фельдшер із Середнього Березова, якого по-сільському звали Рудий Штефурьчиків, вставляв час від часу в рану марлеві тампони, щоб вона не заживала зверху. Інакше всередині залишився б гній. До війни ескулап мій був ветеринаром, проте й людей лікував добре. Йому та чоловікові з Акрешори завдячую тим, що маю руку.
Рушірський бій відбувся 15 січня 1945 року, а десятого березня нашу групку знайшов сотенний Мороз. Командир уже поправився від тяжкої рани. Того ж таки дня з Морозом прибули в розташування сотні. Наступного дня до табору прийшов курінний Манів. Оголосив наказ командира загону Козака — звільнити від командування сотнею Юрка. Знову призначити командиром Березівської сотні Мороза, Кривоноса — заступником сотенного. Свою чоту я передав командирові першого рою Лободі.
Сотенний Юрко з молодих хлопців-юнаків зібрав пізніше Дністровську сотню. Кістяком послужила колишня сотня Орлика. Юрко вельми дорожив своїми стрільцями й зумів зберегти сотню чи не до сорок дев’ятого року. І то в якому терені! В польових районах, де найвище дерево — соняшник. 1947-го сотню перекинули на Буковину, де стрільці пережили важкі часи. З командиром Юрком мені доводилося часто контактувати.
У лютому захворів на тиф командир куреня поручник Лісовий. Ройовий Держак перевіз непритомного курінного до Баня-Березова. Хворого розмістили в криївці станичного Сліпачука. Опікувався ним Пугач, колишній студент медицини. Попри всі старання, зберегти життя курінному не вдалося, гарячка спалила Лісового й за три дні він помер. Про покійного знаю, що народився на Чернігівщині, ймення мав Андрій. Похоронили командира куреня «Карпатський» біля церкви в Баня-Березові. Від прощальних сальв журливо зітхнули Карпати. Могила Лісового зберігається й досі.
Влітку 1996 року на могилі курінного Лісового було відправлено поминальну панахиду. Слово мали повстанці, представники влади, громадськості. По святковій церемонії підійшла стара жінка й сказала, що має мою світлину партизанських часів. Як вона зуміла зберегти її? На світлині ми з Буйтуром — Василем Синітовичем та його сестрою Олею. Я щойно став на ноги після тифу, випадково трапився фотограф. Дивлюся на себе, молодого, з піввікової відстані й не впізнаю.
Після похорону Березівська сотня відійшла на Слободу. Сотня Ґонти залишилась у Вижньому Березові. Відпочинок тривав коротко. Сотня здійснила перехід у Яремчанський район. Хребтом Рокити перейшли на центральну дорогу, що вела з Коломиї на Ворохту. Хребет спадає на дорогу біля гомінкого Пруту. Там і організували засідку на більшовиків. Трапили в неї дві вантажівки з енкаведистами. За якихось тридцять хвилин із зайдами було покінчено. Операція запам’яталася тим, що вперше в житті попробував совітського хліба. В одній машині стрільці знайшли багато подовгуватих буханок. Наші господині випікали в печах круглий, рум’яний і духмяний хліб. Хліб-«цеглинка» сприймався якось не так. Трофейний хліб видався глевкий, кислий, з висівками та ячмінними остюками. Москалі не вельми дбали про шлунки своїх вояків. На Березів поверталися обвішані здобутими кулеметами, автоматами, карабінами. Стрільці поповнили запаси набоїв.