У хлібосільній хаті вуйка Ганчука ми з Мариною прожили до половини травня. Кмітливий гуцул мав заховану в пасіці велику бібліотеку. Самоук, він чудово орієнтувався в нашій історії, літературі, надзвичайно грамотно і дотепно аналізував події в світі. Від спілкування з немолодим господарем я діставала велике задоволення, бо сама дуже любила читати. Але прийшов час розставатися, і Швидкий — Федусь Уршеджук повів нас на присілок Волову.
Високо вгорі під полониною в рубленій хатині ми застали нашого майбутнього провідника Тура, його помічника буковинця Богдана. На лаві і столі виблискувала друкарська техніка, чекаючи наших рук. Нам з Мариною пояснили, що праця чекає в окружному осередку пропаганди, друкуватимемо літературу, випускатимемо газету «Повстанець Гуцульщини».
Розпочалися підпільницькі будні. В хаті попискувало лампове радіо. З олівцем у руці ми слухали різномовні передачі, занотовували основні події. Мені дісталися польські програми. Газета наша мала великий заголовок «Повстанець Гуцульщини». Під ним вказувалось, що це орган Організації Українських Націоналістів, Окружного Осередку Пропаганди Коломийщини, далі стояло число. Газета мала вісім сторінок. Першу сторінку займала передовиця, яку редагував провідник-буковинець, мав десь тридцять п’ять років і вищу освіту. Восени сорок четвертого року наш провідник тимчасово заступав окружного провідника Сталя і допустив розстріл Службою безпеки в Красноїллі учительки Костюкової, дружини командира з Буковини Перебийноса і Романа Присяжнюка з Косова. Цей поступок трактувався як перевищення влади, провідника засудили організаційним судом до розстрілу. Сьогодні ми вже знаємо, що в Службі безпеки вершив свої темні справи зрадник, а гинули чесні, невинні люди…
У газеті завжди були звернення до населення, до стрільців УПА, нариси, оповідання, вірші. Останню сторінку займали новини звідусіль. Газета виходила щотижня без затримок. Підпільники розносили її по всьому обширному терені.
До хатини-редакції часто навідувалися високопоставлені командири УПА і провідники ОУН. Командир загону Козак жваво цікавився пропагандивною роботою осередку, давав матеріали до газети. Відзначався надзвичайною скромністю, приходив без належного командирові його рангу почету, а лише з мовчазним ад’ютантом. Так і загинули обидва в бою з енкаведистами. Окружний провідник Сталь нерідко з’являвся посеред ночі. Сідав в кутку на лавицю і диктував мені матеріали. Я дивувалася обширності його знань і володінню мовою, йому б професорувати… Диктуючи, відкине набік голову, про щось задумається і задрімає. Сиджу мишкою, дихнути не смію, щоб не розбудити втомленого провідника.
Неподалік діють пропагандивні курси, які провадить наш старий знайомий провідник Тур. Дійшла вістка про старшинську школу в Космачі. УПА розбудовується якісно і кількісно, готова до герцю з наїзником.
У Жаб’ї урядують мадяри, що зажили собі слави здирників і мародерів. Тому повстанці з ними особливо не панькаються. В Голови, Красноїлля, Космач мадярські вояки навіть носа не показують. У серпні сотня Недобитого звела переможний бій з німецькою прикордонною заставою на Листуні біля Буркута. Ворога розбили, захопили багато зброї і набоїв, але загинуло троє стрільців, серед них і Антон Фокшей з Косова. Героїв хоронили дуже врочисто в Красноїллі, панахиду відправляв отець Марусяк.
Наприкінці березня сорок четвертого великий німецький відділ особливого призначення намагався верхами перейти на Мадярщину. Хлопці-підпільники направили німецьких вояків на стрімкий перевал через полонину Марішеску. Снігова лавина навічно похоронила добірних солдатів. Опісля німці ще довго безрезультатно шукали горами зниклий відділ. В Красноїллі квартирував провід, діяли майстерні, пекарні, сушарні… Для повстанців шилися однострої, заготовлювалися бандажні матеріали, мазі, пікся хліб, сушилися сухарі, фрукти… У Головах лікували поранених повстанців. У невеликих шпиталиках порядкували доктор Стефурак з дружиною, Поліщук з сестричкою Надею, Дмитро Фокшей із донькою Надійкою… Вишкіл стрільців не припинявся ні на день.
Наступила осінь 1944 року. Побіля Косова точилися бої мадярів з Червоною армією, на лінії Коломия, Делятин, Ворохта — затято захищалися німці.
Осередок пропаганди працював у звичному ритмі, редакція видавала газету. Все частіше совітські «кукурудзяники» скидали над Карпатами парашутистів. Пов-станські відділи виловлювали десантників, то були здебільшого хлопці зі Східної України, і припроваджували до табору. Більшість із десантованих вливалася в лави УПА. Невдовзі створився великий відділ зі східняків, який було переправлено на Велику Україну для боротьби з більшовиками.
Наприкінці вересня наша редакція переїхала до хати Вовка в Красноїллі. Одного дня принесли пакет з дописами. Я впізнала почерк професора Когута, який співпрацював з нашою газетою під псевдо Берест. Загинув сорок п’ятого в Яворові під час більшовицької облави. Славний був чоловік. Пані Когутова довший час керувала в Косові хором. Мабуть, за любов до співів її засудили на двадцять п’ять років. Відбувала в мордовських концтаборах.
У жовтні ми з Мариною попросилися до теренової праці. Марину скерували на Буковину, де вона швидко загинула. Я потрапила до Кутського району організаційним провідником. На терені зустріла свою провідницю Ліду Сальваровську, її молодшу сестру, а мою подругу, Зенку, Марусю Джуранюк. Ми організували по селах гуртки дівчат, де навчали їх доглядати за пораненими, історії України, пояснювали мету нашої боротьби. Сільські люди ставилися до нас дуже прихильно, ділилися одежею, їжею…
Моя родина — тато, мама, брати Богдан і Володимир — замешкала в Бабині в зимарці під Сокільським. Тато ткав полотно, мама кравцювала, заробляли собі на прожиток. Бідували, бо горяни були бідні. Станичний Ріжна Малого Бомба не дав моїй родині загинути з голоду, передаючи то жменю борошна, то кукурудзи чи повидла…
Горами розпочалися більшовицькі облави. Посеред білої днини з Кут чи Косова на село налітає загін москалів. П’яні солдати заляжуть на котромусь горбі і стріляють з кулеметів і автоматів по всьому живому, що рухається селом. Не щадять ні дітей, ні старих людей… Настріляються досхочу, натероризують село і щезають до заходу сонця. А в селі плачі і сльози — хоронять вбитих. Поступово люди навчилися хоронитись від червоних песиголовців — на всіх підходах до села виставляли варту з калаталами, трубами, щоби повідомляла про нашестя більшовиків. Завважить хтось брудно-зелений енкаведистський шнурок зі сторони Хоминського чи Тюдова і трубить щосили, сигнал біди підхоплюють інші. Вже його чутно в Бабині, Ріжні Малому, Ріжні Великому, а там ще далі. Села завмирають. Чисто тобі Батиєві часи…
Зима, окрім більшовицьких вбивць, принесла в гори ще одне лихо — тиф. Страшна хвороба косила малих і старих, селян і повстанців… Часто-густо люди вмирали, бо не було жодної медичної допомоги. Хворих повстанців розмістили в криївках в урочищі «Баба» над Кутами, в густо нашпигованому німецькими мінами лісі. Москалі туди боялися потикатись. Хворих поїли варом із сушениць, кому трохи відпускало, доглядав за тяжчими.
Усі теренові працівники одягалися в місцеву ношу, щоби не виділятись і не впадати в око москалям. Перед облавами, щоб не наражати на небезпеку людей, ми перебиралися подалі в гори, куди боягузи-енкаведисти не дуже радо піднімалися. Облавники ідуть низом дорогою, а ми верхом, піднімуться москалі на один горб, а ми — на інший. Люди нам в усьому допомагали, а їх спрямовували в протилежний бік. Зрадників на той час в гірських селах ще не було.