Втім, загальна ситуація складалася так, що не до романів було. Краєм скаженіли більшовики, жорстоко карали людей за найменшу допомогу повстанцям, арештовували, піддавали тортурам, пускали з вогнем важкою працею нажиті господарки, вивозили на Сибір, розстрілювали… В селах зорганізували для боротьби з повстанцями стрибків, засилали в сотні, в організації, боївки провокаторів, різними способами вербували аґентів… Щодня серце краяли болючі звістки про загибель друзів: той загинув в бою, той потрапив у засідку і дострелився поранений, той підірвався на міні… Лави повстанські рідшали, але рішучість наша боротися за волю України не зменшувалась. Ми були сильні вірою в справедливість нашої боротьби, і зламати нас не могла навіть смерть.
Наш імпровізований табір стояв на височенькому березі дзюркітливого потічка, який Орися назвала Рубіконом, щоправда, Рубікон той нам доводилося переходити часто. Дівчата скористалися коротким затишшям і помилися в потічку, перевдяглися в свіжу білизну. Я саме заходилася пришивати до надто широкої спіднички поясок, як прийшов озброєний десятизарядкою зв’язковий. Забрав пошту і відбув. Сиджу в довженькій шинелі і продовжую шити. Кравцювання моє перервав провідник Борис — треба було щось негайно надрукувати. Не встигла я відклацати на машинці й трьох рядків, як неподалік бабахнув вистріл, аж виляск пішов поміж берегами потічка. Тривога! Кожен хапає свої речі і бігом у видолинок. Я вхопила машинку, папір і гайда з усіма. Погоні не було. Стрільці, що повернулися з розвідки, розповіли, що в таборі бушує банда енкаведистів під орудою Ґатілова. Хлопці знайшли також тіло зв’язкового, понівечене більшовицькими багнетами. Відійшовши від нас, хлопець напоровся на енкаведистів, яких провадила микитинська дівчина. Вистрілом мужній підпільник встиг повідомити нас про смертельну небезпеку.
За вечерею ми з вдячністю згадували вбитого рятівника, розбирали деталі пригоди. Потроху дійшло й до жартів — молодість брала своє. Найбільше, звичайно, хлопці й дівчата кпили з мене. Адже це мою спідницю «пайдьошники» як трофей несли на патикові через Хімчин. Особливо старався гострий на язик Сизий. Ось такий трагічно-комічний притрафунок. А скільки їх було…
Через кілька днів — сумне прощання з моєю вірною подругою Орисею, яку провід скерував на Городенківщину. На прощання Орися написала кілька віршованих рядків.
Шурхіт осіннього листя під ногами додавав гіркоти розлуці. Прощалася з подругою, наче з власною молодістю.
Перед святом Святого Миколая Чудотворця ми заквартирували в гостинній хаті Лиска — Івана Гаврилюка, що був станичним у Спасі. Біля нас заклопоталися старенька мати станичного, його сестра Одокія, а ще хлопчина Степанко. Пампушки з гарячим молоком смакували нам надзвичайно, а тепла піч видалася царським ложем після лісових лежанок. Нам з Ксенею і Лесею відвели криївку під старою хатою Миколи Симотюка, в якого було семеро діточок. Найстаршому синові Іванкові виповнилося тоді сімнадцять. Вхід до криївки влаштований під піччю, закривався квадратовою кришкою. Широка дошка під стіною слугували нам за столик, над нею поличка — для книжок. Біля столика — невелика лавочка. Спали ми на дерев’яному тапчані. Стіни криївки оббиті струганими дошками. Коли гасили каганчик, то в стелі криївки світилася маленька дірочка-віддушина. Криївку ми зайняли вночі, а під полудне в сусідніх хатах зупинилися гарнізонники, які вешталися нашим подвір’ям туди-сюди. Сусіди у нас з’явилися вельми «приємні».
Господар щоночі приносив щось підхарчуватися і розповідав денні новини. Для маскування брав відро, несучи щось худобі, бо над нашими головами тупотіли в старій хаті вівці, кози, кінь. Коли надворі було спокійно, ми виходили на короткий час на поверхню подихати повітрям, вмитися. Господар сторожив тим часом на подвір’ї.
Начальником стрибків у Спасі, за дорученням проводу, став демобілізований з фронту через поранену руку Микола Симотюк, підібрав собі надійних хлопців. Піти в стрибки було наказано і синові нашого господаря Іванкові. Хлопці приносили розвіддані, невсипно стежили за гарнізонниками, повідомляли про засідки, облави, бо в село часто налітали зі своїми горлорізами енкаведистські верховоди Смолін, Захаров із Коломиї. Смолін не довіряв Миколі Симотюкові, часто погрожував розправою. «Всє ви в етом сєлє бандіти, а ти, Ніколай, очєнь хітрий бандіт…»
Провідник Грім, Сизий, Самбірський і боївкарі заквартирували в криївці край села у Юрія Сорича, брат якого був у боївці. Криївку викопали в березі за стодолою, заходили до неї з пивниці. Хлопці перебували більше в стодолі, лише при загрозі спускалися в криївку. До них часто навідувався провідник Борис, приходили зв’язкові з терену.
З приходом весни сорок шостого на село налетіли великою силою енкаведисти. Причиною послужив кур’єр, який втрапив до їхніх рук з поштою і літературою. Поза увагою озброєних солдатів у селі не зосталися жодна хата, стодола, забудова, жоден кущик, навіть пеньок. Нишпорили скрізь, кожен клапоть землі протикали металевими щупами, обстукували кожну стіну… Кожна схожа на криївку споруда, хай і порожня, коштувала господарям маєтку — палили безжалісно, людей арештовували. Крик, ґвалт, стрілянина стояли в селі до ночі. Пошуки припинялися до ранку, біля самісінької нашої хати. Вночі прийшли Лисок і Микола Симотюк. Розповіли невтішні новини. Що робити? Просимо, щоби забрали господаря з дітьми, а нам принесли чисті сорочки й гранати. Готуємося до останнього бою й смерті.
Вночі ґазда вивів з хати усю живність, лише одне козенятко мекало жалісливо десь під пічкою. На світанку з подвір’я пішли діти з батьками. В свіжих сорочках ми щиро молимося, просимо Бога не за себе, а за невинних людей. Напруга переростає всі межі. Нарешті чуємо гупання кованих обцасів — на подвір’ї, в сінях. Страху немає, думка працює чітко. Перед нами купа паперів для спалення, поруч сірники. Леся стискає в руці розбезпечений пістолет, ми з Ксенею тримаємо по гранаті. Перед очима калейдоскопом мелькнули обличчя рідних. Чоботиська гупають у нас над головами, дріботить копитцями козенятко. Його плаксиве мекання обриває удар чимось важким, супроводжуваний брудною московською лайкою. Наші серця готові розірватися разом з гранатами. Кроки нагорі віддалилися, затихли зовсім, а в скронях моїх гупало на всі гори: ледве розвела пальці, які стискали гранату.
В якомусь часі над нашими головами почулись дитячі голоси. Значить, тривога минула, енкаведисти забралися. Руки-ноги ослабли, в голові запаморочилось, все тіло якось зів’яло, я кудись попливла…
До тями нас привів голос господаря. Не витримав бідолашний, відкрив люк криївки і шепоче: «Дівчата, як ви там? Живі? Москалі забралися». Вночі поприходили Микола й Іван, господар з дружиною, радіють за нас, як малі діти. Ми прочитали принесену від наших хлопців пошту, наговорилися й надихалися свіжим повітрям — і знову в криївку. Повітря вистачало години на чотири. Коли від браку кисню гаснув каганець, ми лягали на тапчан і намагались не рухатися, щоби берегти сили. В нашій криївці ніхто не витримував довго, ні Соня, ні Дарка, ані хлопці, а ми якось звикли потроху.
У червні гарнізонники забралися з села і ми більше бували на повітрі. Спочатку хлопці мусили водити нас попід руку, бо виснажені наші тіла могло здути вітерцем. Подруги мої були сині, аж прозорі, та й я не краща. Але молодість взяла своє. Повітря, харчування й добре ставлення до нас господарів додало нам фізичної снаги, а духовної жодній з нас було не позичати. Почувшись на силі, ми змушені були покидати наших щирих і відважних господарів. Сердечно подякували їм і подалися на Ковалівку. Дорогою згадували людей, які ризикуючи життям власним і своїх дітей, півроку давали нам прихисток. Воістину народ наш український незнищенний!