У Жаб’єму розпочалося слідство. Били й ставили запитання, розпитували й знову мордували. Слідчим розповіла, що в повстанці я пішла з власної волі, псевдо моє Христя, звуть мене Марійкою і родом я з Вербіжа. Постійно перебувала в лісі, друкувала на машинці, мене охороняли й приносили харчі, в жодному селі я не була і нікого не знаю. На цьому й стояла, скільки мене не товкли пикаті енкаведисти. Мені доводили, що я з Косова, називали імена, адреси, але я продовжувала віднікуватись. Не «переконав» мене навіть начальник оперативного відділу Яценко, що приїхав зі Станіслава. Кілька разів водили розпізнавати вбитих. До трупів добавився ще наш Павло, який підірвав себе гранатою, але більшовикам не дався. Я його, звичайно, не «впізнала», як і всіх інших моїх друзів. Допити продовжувалися з ще більшою люттю.
Одного дня до в’язниці, яка знаходилась у просторій гуцульській хаті, привели мого батька. Побачив мене, підбіг, приголубив, як умів, почав заспокоювати. Перенапружені нерви мої не витримали і я зайшлася гірким риданням. Якісь добрі жаб’ївські жіночки нагодували мене з ложечки кислим молоком. За всі ці дні я й крихтини не з’їла, в роті криваве фалаття, губи — суцільні рани… Сердешні жіночки розчесали мені закипіле кров’ю волосся.
У камері-коморі очікувала несподіванка — потрапила в обійми до підпільної подруги Марти, яку енкаведисти схопили пораненою. У слідчих паперах відтоді мене писали Кошак, але я продовжувала твердити про Вербіж, що й пройшло почерез усі документи.
Через кілька днів Леваду, Марту і мене, туго змотузованих, повезли до Станіслава. На виїзді з містечка я побачила тата. Він поспішав до мене з передачею. Побачив вантажівку і застиг при дорозі. Мій рідний, дорогий таточко! Скільки горя переніс через мене, на Сибір пішов, але ніколи, жодного разу не дорікнув мені ані єдиним словом. Я попробувала трохи підвестися, але енкаведист гупнув кольбою в голову і все попливло — тато, смереки, гори…
У станіславській в’язниці нас розвели по одиночках. Знову розпочалося слідство. Слідчий доброзичливим тоном повідомляє, що я не заарештована, а тільки затримана. Якщо підпишу заяву, що засуджую українських буржуазних націоналістів, які мене обдурили, визнаю радянську Україну, мене відпустять і навіть скерують на навчання за власним вибором. Те ж саме пропонували і моїм друзям.
Після відмови ми з Мартою потрапили до третьої камери. Обидві ледве ноги переставляли. У Марти кровоточила рана на грудях. Я мала гарячку, через нестерпний біль у вухах оглухла. На допити перестали водити. Медичної допомоги не надавали жодної. Виходжували нас співкамерниці. Марті дівчата промивали рану, мене поїли окропом, прикладали теплі шматини до вух. Тато приносив у передачах нехитрий гуцульський харч. Ми поступово видряпувались з болячок, відновлювали сили.
Наприкінці травня до мене повернувся втрачений від побиття слух. Знову тягають на допити. Вперто твердила, що нікого й нічого не знаю. Тому веліли пояснювати зміст статей, відозв, якими була напхана моя сумка. Пояснювала, за що була безжалісно бита. За «російський імперіалізм» дісталося від здоровенного ґевала так, що вилетіла через дві кімнати в коридор. Звідти вже заносили. Якось слідчий заставив підписати протокол, а я вхопила його й пошматувала. Як волокли мене в камеру, не пам’ятала, але десять діб на холодній долівці мене боліла кожна кісточка. Бити більшовики вміли. До камери повернулася вся в ранах, з гарячкою.
Виявили в камері сексотку — Марту Федориняк з Крилоса. Вхопили продажницю з Мартою, щоби скупати в параші, проте на гамір наспів черговий. Нас розселили із камери, проте ми зуміли повідомити заарештованим про сексотів. Їм міняли прізвища, змінювали зовнішність, переганяли з камери в камеру, але ми продовжували виявляти ту нечисть. Багато шкоди чинили вони добрим людям, вилазячи зі шкури на юдиній службі в більшовиків.
8 серпня 1947 року повезли на суд. Романа Вінтоняка засудили на двадцять п’ять років, мене — на 10 років «ісправітєльно-трудових лаґєрєй» і 5 років позбавлення в правах. У в’язниці зустріла Ольгу Грозберг, яка дивом вижила після того, як стріляла в себе останнім набоєм. Десять років таборів дали Ґені Андрусяк — дружині полковника Ґрегота-Різуна, яка дуже побивалася за півторарічним Васильком. Дитину більшовицькі опричники видерли з маминих рук і не зважали ні на сльози, ні на благання. Боялися енкаведистські «герої» навіть маленького сина вбитого ними полковника Різуна. Згорьована мати зуміла з допомогою добрих людей відшукати вкраденого більшовиками сина аж через довгих дванадцять літ…
У жовтні вивезли на висилку мою родину. У лютому сорок восьмого «столипін» з кількома сотнями невільниць, здебільшого волинянок, погуркотів на північ. Дорогою до нас долучили литовок, латишок. Хто не вмер на етапі, доходили на станції Сайді в Республіці Комі, куди нас привезли, мов худобу. В поселенні над Усою зосталося навічно багато українських дівчат. Два роки відбула на Воркуті. Постійно трудилася на «общіх» роботах — кайло, лопата, лом, тачка… Лютезні сибірські морози і вітри витискали з нас, нужденних і зголоджених, залишки сил. У кожної тільки душа тепліла. Взимку чистили від снігу залізну дорогу, станції. Сніговії-бурани забезпечували кволих в’язнів цілодобовою працею. Від п’ятдесяти-градусних морозів сльози на очах перетворювалися в крижані перла. Вгодовані й добротно одягнені конвоїри гріються біля вогню, а голодні, благенько одягнені невільниці крижаніють на морозі й вітрі. Ніхто й не думав перейматися здоров’ям невільників, які хворіли й вмирали масово. Вічна мерзлота приймала всіх.
У травні п’ятдесятого невелику групу дівчат етапували до Красноярська. Два місяці добиралися до Дудінки на Таймирському півострові, звідти пішки погнав нас лайливий конвой до Норильська. Тамтешня зона приємно вразила. В бараках чисто, нари застелені білими простирадлами, подушки зверху, не чути лайки, бо дівчата всі свої — «політичні», жодних крадіжок… У попередньому таборі нас утримували разом із побутовиками, то ж ми там надивилися і наслухалися різного. Режим у новому таборі був суворий, в’язні носили номери на одежі, бараки на ніч замикалися, в кутках «красувалися» параші, працювали дуже важко, довбаючи у вічній мерзлоті котловани, але жили ми дружно. Ділилися з подругами останнім, часто співали вечорами, згадували волю. Дівчата просили розповідати про підпілля. У розмовах переносилася до рідних країв.
Працюємо щодня по дванадцять годин, вихідних майже немає. Бригадирують здебільшого росіянки, які потрапили сюди за службу німцям. Зганяють злість на наших дівчатах. Ми відстоювали себе, як могли. Норильськ аж кишів переповненими в’язнями концтаборами. Наш табір налічував понад п’ять тисяч невільниць, на Медвежці було тисяч дванадцять… Після смерті нелюда Сталіна в таборах спалахували страйки, повстання.
Наш табір приєднався до чоловічих. Два тижні ми не виходили на роботу, відмовилися від їжі. Голодування знесилило кожну вкрай, але ми не піддавалися на вмовляння табірної адміністрації. Більшовики здалися. Нам дозволили позривати з одежі номери, двері на ніч уже не замикалися, з бараків повиносили параші, щотижня давали вихідні, дозволили частіше листуватися з домашніми.
Через два місяці страйки і повстання розгорілися з новою силою. Влада особливо не церемонилася. На роботу виганяли під дулами автоматів і кулеметів, невільниць обливали водою з пожежних брандсбойтів, кололи багнетами. Було багато поранених і вбитих, особливо серед політкаторжан-чоловіків. Невільники силою волі і згуртованістю вкотре перемогли систему з її кулеметами і танками…
В якомусь часі почали звільнювати «малолітніх», і тих, хто відбув дві третіх терміну. До числа останніх потрапила і я. 9 травня 1955 року конвоїри відвезли партію звільнених до Казахстану. Так я потрапила до Караганди, де мучились у висилці мої батьки. В біді всміхнулося й щастя. Вийшла заміж за колишнього політвиховника сотні Бея на Калущині Михайла Свистельницького, який прибув до Караганди після десяти років неволі в норильських таборах.
До рідного Косова повернулися з чоловіком і двома синами аж у травні 1971 року.
У квітні дев’яносто першого ми похоронили тата, мого доброго, мужнього, розважливого батька. Кілька місяців не дожив старенький до Незалежності України, яку все своє життя хотів бачити вільною й могутньою.