2. Жук — Юрій Паєвський
Винні не ми, що
з неволі-тюрми
Вийти на волю хотіли.
Винні не ми, що
своїми грудьми
В мури, як молотом били.
Винні не ті, що за нами
пішли
І по дорозі упали.
Наші стяги
Їм як квіти цвіли.
Сонцем цвіли ідеали.
Винен — хто винен,
спізнаєм колись.
Де ми й чого не вгадали.
Лицарів, лицарів шкода
до сліз.
Тих, що у бою упали.
У травні 1950 року, за розпорядженням окружного провідника ОУН Коломийщини Бориса, мене скерували в районний осередок пропаганди Косівщини. Осередок під керівництвом районного референта пропаганди Лебедя — Михайла Ткачука базувався в лісах довкола Шешор. Коли мене по зв’язках допровадили до місця призначення, літній постій осередку був на північно-західному схилі гори Корметури. Крім провідника Лебедя до осередку тоді входили боївкар Кіт, Лебедева дружина пані Емілія і друкарка Дарина.
Відтоді провідник Лебідь став для мене не тільки бойовим командиром і наставником, але й замінив мені, чотирнадцятирічному, рідного батька, який в той час мучився в мордовських концтаборах. Мати ж моя працювала в підпіллі в надрайонному осередку пропаганди десь під Чорногорою.
Провідник Лебідь користувався шаною й повагою як серед підпільників, так і в населення. Неодноразово доводилося мені бути свідком, як люди просили в нього поради в складних житейських ситуаціях не тільки в його рідних Шешорах, але й довколишніх селах. Допомагав він не тільки добрим словом, але й ділом. Завжди врівноважений, підтягнутий, поголений, в добре підігнаному однострої, напуцованих чоботях мав вигляд старшини, який щойно вийшов з військової казарми, а не з підпільної криївки. Очевидці розповідають, що перед своєю смертю Лебідь встиг все-таки поголитись.
Досвідчена друкарка і підпільниця зі стажем Дарина швидко навчила мене вміло друкувати на машинці. Членом ОУН Дарина була ще з часів німецької окупації. Встигла попрацювати в багатьох осередках. Невисокого зросту, в чобітках і спортивній спідниці, підперезана ременем з кобурою із незмінним «маузером» калібру 7,65 Дарина навчила мене виготовляти й підпільну літературу. Під керівництвом Кота і Лебедя я потроху освоїв ази партизанської «науки». Переходи, постої в лісах, зустрічі на зв’язках з іншими групами для передачі надрукованих документів і літератури в терен стали для мене звичною підпільною працею. В партизанських буднях пролетіли літо й перші осінні місяці.
Наприкінці жовтня 1950 року, коли ми з Дариною перебували в криївці під горою Брусний, а решта групи будувала в десяти кілометрах зимову криївку, трагічну новину приніс заступник окружного провідника СБ Крук — загинули окружні провідники Буковини і Коломийщини Сталь і Борис, надрайонний провідник Городенківщини Сталевий, в бункері якого мав зимувати Борис. Втрата багатолітніх провідників боляче вдарила по підпіллю обох теренів. По закінченні осінньої відправи на її місці, на горі Кокорі біля Лебедина, з якоїсь причини зосталися лише Сталь і Борис зі своїми охоронцями. Приведені аґентом-зрадником Кіровим енкаведисти оточили місце постою і відкрили вогонь. Повстанці прийняли нерівний бій і загинули геройськи. Ми з Дариною чули відгомін далекого бою, що тривав з ранку до ночі, але не здогадувалися, що він матиме такі трагічні наслідки. Розповідаючи про цю подію, суворий і мужній Крук, якого панічно боялися ще німці, не міг стримати сліз.
На початку листопада весь наш осередок перебрався до нової криївки. А 21 листопада, на свято Архистратига Михаїла, ми востаннє перед зимівкою зустрілися з групою Крука, яка мала бункер десь в наших теренах. Крук хотів мене забрати до себе, бо в них загинув друкар, але Лебідь не відпустив, оскільки я знаю місце зимової криївки осередку, а це було б порушенням порядку. На ті Лебедеві слова Крук аж всміхнувся у вуса: «Як можна уявити, Михайле, що з нашої криївки хтось може здатися ворогові?» Але не наполягав, бо розумів, що Лебідь мене по-батьківськи любить. Ми розійшлися по «домівках», а через тиждень — величезна облава. По нашій криївці погупали сотні чобіт і пішли далі, а криївку Крукової групи обступили відразу, видно, спрацював сексот. Довго відбивалися повстанці, бо схованка була неприступна. Вистрілявши набої, запалили криївку і пострілялись. Із Круком загинули стрільці Голуб, Карпо, Пструг.
Цілу зиму ми з Дариною друкували підпільну літературу. Кіт час від часу підремонтовував машинки, які не витримували великого навантаження. Працювали всі дружно, пані Міля диктувала, ми друкували, Кіт з Лебедем зшивали і обрізували готову «продукцію». Лебідь регулярно проводив з нами ідеологічний вишкіл, у криївці було багато книг, шахи, два радіоприймачі. Криївка мала протічну воду і змивну каналізацію. Я побував у багатьох криївках, але такої вигідної і майстерно замаскованої більше не зустрічав. Її не виявили й досі. Лебідь був неперевершеним майстром побудови криївок. Остання його криївка знаходилася в центрі села навпроти сільради у скалі над швидкоплинною Пістинькою. Тільки з допомогою зрадника вдалося більшовикам виявити партизанський пристанівок. Сталася ця трагічна подія 23 січня 1953 року. Живим енкаведистам ніхто не здався. Лебідь застрелив Цвіркуна, дружину Емілію і себе. Але здригнулася рука мужнього повстанця, коли стріляв у вірну подругу життя, матір трьох дітей… Холодніючою рукою вхопила провідникова подруга бритву, якою той щойно голився, і перерізала собі горло.
З настанням 1951 року наш осередок поповнився двома шешорськими хлопцями. Цвіркун — Андрій Мельничук і Тихий — Василь Крилюк змушені були зійти в підпілля перед загрозою більшовицького арешту. В Лебедевій групі я пробув понад рік. Чого тільки не довелося пережити за той час. Підпільники жили в складних і жорстоких умовах. Конспірація була настільки суворою, що за весь час перебування в осередку я не знав імен найближчих своїх друзів-підпільників, тільки псевдо. Це не було виявом недовіри, бо пережили ми не одну смертельну небезпеку, скільки разів криївка могла стати нашою спільною могилою! Часто ми з Дариною залишалися в сховку на кілька тижнів самі, коли всі інші вирушали в організаційних справах. Спільно ж пережиті труднощі і небезпеки налаштовують на відвертість. Але ми не проявляли зайвої цікавості, бо такий був в Організації порядок. Не просто заборона, а закони підпільної етики виключали непотрібні запитання.
Аж 1993 року, через сорок років після загибелі Лебедя з дружиною і Цвіркуном, я дізнався, що Дарина — Марія Романюк із Турки на Коломийщині, а Кіт — Дмитро Матійчук з Косова. Його брат Микола — Сегіда був у боївці СБ Херсона. Дарина з Котом загинули восени 1952 року в криївці в урочищі «Млаки» біля Шешор. Сьогодні на місці їхньої загибелі височіє пам’ятний хрест.
З початком осені п’ятдесят першого мене, вже як досвідченого друкаря-машиніста, перевели в Косівський надрайонний організаційний осередок.
Я тепло попрощався зі своїми бойовими друзями і наставниками, як пізніше виявилося, назавжди.
Весна п’ятдесят другого видалася ранньою і теплою. Карпати якось враз звільнилися від глибоких снігів і повнилися передзвоном талих вод. Гірські села все ще струпилися більшовицькими залогами. Підпільники налагоджували зв’язки з групами, які зимували в інших місцях. Окружний провідник Буковини поручник Недобитий прислав зв’язкового з повідомленням, що має відбутися зустріч з представником окружного проводу Коломийщини. На зустріч прийшли наша група на чолі з Ненаситцем і група Недобитого. У лісі біля Бабина посеред дня зустрілися з окружним провідником СБ Кіровим — невисокого зросту, худорлявим, у стандартній старшинській формі, з автоматом ППШ і двома гранатами на поясі. Супроводжував високопоставленого есбіста незнайомий стрілець. На призначене місце ми прийшли ще вночі. Намету не ставили, бо погода стояла чудова. Дочекалися зустрічі з Кіровим і пробули в лісі разом з ним цілий день. Розмови з окружним провідником СБ вели окремо Недобитий, Ненаситець, ще кілька повстанців. Гуртом снідали й обідали. Не знаю про що розмовляли провідники, але для всіх Кіров дав інформацію, що МГБ укоренило в лави повстанців провокатора-зрадника, котрий викликає керівників підпільних груп на зв’язки і здає їх чекістам. Робить це дуже хитро й професіонально, тому про зрадника треба повідомити всі підпільні групи. Тут же написав на аркуші паперу рядків з двадцять «комунікату» і дає завдання моєму провідникові Ненаситцю документ негайно надрукувати, розмножити й розіслати по всіх можливих зв’язках. Наша друкарська машинка зберігалася в старій зимовій криївці, що в двох кілометрах від місця зустрічі. Поспішаємо з Ненаситцем туди. Стіни й стеля покинутої криївки встигли вже добряче зацвісти, покрилися зеленою пліснявкою, вентиляція була нікудишня. Давненько ми її не провідували. Ненаситець аж зімлів, побувши якийсь час під землею. Черкаємо сірником, а він гасне. Через брак кисню і лампа не горітиме, тому друкувати неможливо.