По закінченні гімназії провід призначає мене тереновим провідником Снятинщини. Кінець сорок третього року оунівці Снятинщини провели в підготовці до тривалого підпілля, споруджували бункери, заготовляли харчі, запасалися зброєю, літературою… Я квартирував у Вовчківцях, Русові, але найчастіше — в Усті.
Окружний провідник Сталь викликав мене до Спаса й повідомив про наказ крайового проводу про моє скерування на вишкіл. Збір майбутніх вишкільників відбувся в Порогах, куди мене привезли саньми.
Старшинський вишкіл таборував на Маґурі біля Гути й Потоків, саме туди й прибуло понад двісті курсантів з усіх реґіонів Галичини. Командиром вишколу був Грім — міцний, середнього зросту чоловік. На вигляд мав років за сорок, ходив у цивільній одежі, розмовляв мало й коротко. Викладачами були як галичани, так і східняки. Запам’ятався немолодий викладач тактики і видів зброї, колишній майор Червоної армії. Казав, що незабаром УПА матиме на озброєнні і танки, й літаки… Стройову підготовку вів осетин Кацо.
Охорону вишкільного табору здійснювала чота УПА з бравих хлопців-галичан. Господарські функції виконувала чота, до якої входили представники ледь не усіх націй, пригноблених російськими більшовиками. Хворими і пораненими опікувався енергійний і знаючий лікар-єврей.
Вишкіл відбувався за прискореною програмою — по десять годин щодня. Основні дисципліни: види зброї, стройова підготовка, орієнтація на місцевості, тактика бійця в бою, історія України… Навчання час від часу переривали наскоки німців, але з ними справлялася сотня Різуна. Необстріляних курсантів без нагальної потреби мудрі командири в бій не посилали. Тим більше, що табір знаходився в досить таки неприступному місці і захистити його від непрошених гостей можна було невеликою силою. До табору вела вузькоколійка, яка пильно охоронялася нами.
Кожна чота мала свій барак. Спали просто на долівці, настеливши смерекового гілля, накривалися коцами. Наплечники з необхідними речами і зброю курсанти завжди носили із собою. Озброєні ми були крісами, командири мали автомати.
Інтенсивний військово-політичний вишкіл протривав до квітня 1944 року. Нам видали видрукувані на доброму папері посвідчення. Я отримав чин старшого вістуна. Найвище звання, яке давали після вишколу, — булавний.
Новоспечені старшини УПА розійшлися по своїх теренах, мені ж судилося залишитися в курені Хмари політвиховником. Командиром Хмара був грамотним, майстерно маневрував куренем, мав добре поставлену розвідку. Якби не пістолет і автомат ППШ, то його можна було б прийняти за флегматичного селянина. Але дисципліну у трьох сотнях Хмара тримав залізну, часто ходив у затяжні рейди і особисто командував боями. І німці, і більшовики воліли з куренем Хмари не зустрічатися.
В одній із сотень куреня ройовим був Тяпка, колишній майор Червоної армії, стрільці — теж східняки. Тяпка часто запрошував мене в гості, але я відмовлявся, бо відчував до ройового якусь антипатію. Незабаром моя неприязнь до Тяпки знайшла пояснення — він працював на НКВД, до чого змусив і деяких своїх стрільців. Розкрив їх працівник Служби безпеки, колишній енкаведист із Харкова. Усіх зрадників розстріляли.
За три місяці перебування в курені Хмари кількаразово пощастило зустрітися зі своїм краянином Різуном — Василем Андрусяком, саме ім’я якого наганяло панічний жах на окупантів як коричневих, так і червоних. Дужий, енергійний, сміливий і метикуватий, Різун був створений для військової справи, виходив переможцем з найскрутніших ситуацій. Про його зухвалі наскоки на німецькі гарнізони і переможні бої вже тоді ходили легенди.
Курінь заквартирував на присілку Дружинець біля підніжжя гори Скалки. Вранці налетіли літаки й скинули кілька десятків бомб. Командири партизанські значення тому великого не надали, бо радянські літаки часто скидали на наші ліси смертельний вантаж. Тим, більше, що ніхто із повстанців не постраждав. А після полудня розпочався масований більшовицький наступ. Червонопогонники повалили зі сторони Гути, що на ріці Бистриці Солотвинській, на позиції сотні Кривейка. Більшовики з розгону змели нечисельну партизанську залогу, розраховуючи на блискавичність атаки. Становище повстанських сотень було вельми невигідне, бо енкаведисти наступали згори зі сторони сонця, яке засліплювало нас. Проте курінний Хмара спокійно організував оборону, віддавав чіткі накази. Більшовицький розрахунок на блискавичність провалився. Повстанські сотні протримали нападників під прицільним вогнем до ночі. Тоді кожен відділ згідно з наказом курінного вирушив у своєму напрямку. Сотні безперешкодно вийшли з оточення і розсипалися тереном. У густих лісах маскувалися від настирливих більшовицьких літаків. Безперестанно рейдували, районні гарнізони МГБ трощили, мов горіхи. Розвідка повстанська працювала день і ніч, фіксувалося найменше пересування ворожих відділів. Грізні повстанські сотні то з’являлися, розпорошившись, у різних місцях водночас, то сходилися для спільних бойових дій. Усьому встигав давати лад курінний Хмара.
1 листопада 1944 року сотня Кривейка святкувала День Злуки. Стрільці вишикувались на узліссі врочисті й серйозні. Я коротко привітав повстанців зі святом, кілька слів сказав сотенний. Після нетривалого переходу заквартирували в Пневі біля Надвірної. Спали в хатах. Вранішній сон перервали вистріли стійкових і густа стрілянина у відповідь. На постій сотні напали більшовики.
Хутко одягаюсь, хапаю зброю і вискакую на вулицю. Швидко зорієнтувався в загрозливій обстановці і подався в ліс, бо був відрізаний від сотні. Чомусь сотенний звечора розмістив мене єдиного в хаті на протилежній від сотні стороні дороги. В лісі сиро й темно. Зачаївся в гущавині, наготував для бою десятизарядний карабін і дві гранати, бо світанкова лісова тиша зрадлива. Із сутінків виринули дві постаті у військовому, зброї не видно, лише наплечники горбатіють за спиною. Зрозумів, що то енкаведистські розвідники. Здогад мій підтвердив хрускіт гілок внизу. Солдати йшли широким ланцюгом, захоплюючи і мій ненадійний сховок. З крісом не відбитися від цілого взводу, але діватися нікуди. Зіп’явся на ноги і одну за другою жбурляю дві гранати. Майже водночас відчув легкий опік в праву руку і тупий удар в праву щоку, то влучила розривна куля. Вибухи гранат почув віддалено, наче уві сні, провалився в якусь чорну порожнечу…
Прийшовши до тями, почув російську лайку. Енкаведисти прийняли мене за мертвого й безцеремонно стягували з моїх ніг новенькі чоботи. Під час цього мародерства сорочка, на біду, витяглася зі штанів і котрийсь солдат догледів, що живіт мій здіймається й опускається. Негайно доповів командирові: «Товаріщ майор, он дишєт, кажетса!» «Доколі єво штиком, нахрєн!» — послідувала байдужа відповідь.
Із заплющеними очима я молив Бога, щоби солдат дострелив мене, а не колов багнетом, бо чомусь здавалося, що то буде дуже боляче. Я ще почув якісь команди, нерішуче тупцювання солдата довкола мого закривавленого розпластаного тіла і завмер. Калейдоскопом промайнуло все життя… Мама… Тато… Дитинство… Друзі… Школа… Дівчата…
Солдат не відважився або полінувався колоти напівмертве безпорадне тіло. Вгатив мене кілька раз чоботиськом у голову, аж ліс загудів джмелями, солоно вилаявся і побіг за своїми. Енкаведисти боялися нападу повстанців в лісі, тому швидко забралися до села.
Закривавленого й ледь живого мене знайшли хлопці з місцевої боївки. На той час я так-сяк забандажував розшматовану розривною кулею щоку, руку не зумів перев’язати, і похитуючись, брів босий лісом. Боївкарі спершу перелякалися, побачивши в лісі шкутильгаючий напівтруп, але швидко оговтались і надали мені необхідну допомогу. Зодягнені вони були в захисного кольору уніформу, озброєні автоматами.
Після нетривалої бесіди хлопці повели мене до Чорного лісу. Дорогою треба було перейти через залізничне полотно, яке прострілювалося енкаведистами з кулеметів. Попутники мої були ще необстріляні, тому я взяв команду на себе, бо перехід через насип міг коштувати життя. Мені дали автомата. Перехід через рейки я організував за всіма правилами військової тактики. І недаремно, бо над головами засвистіли кулі, проте нікого не зачепило. Пройшовши кілька кілометрів безмовним лісом, ми потрапили на становище сотні УПА. Тут мені надали допомогу. Після нетривалої розмови сотенний віддав наказ відправити мене на лікування.