Після трагічної загибелі сотенного Орлика я повів чоту назад в гори. Зв’язки підпілля ОУН працювали чітко й злагоджено, без них ми не змогли б так швидко й непомітно просуватися полями. Зв’язкові від теренових провідників регулярно надавали розвіддані про концентрацію військ НКВД, можливі засідки й облави. Взаємозв’язок між тереновими організаціями ОУН і відділами УПА був тоді щонайтісніший. Кілька поранених і хворих стрільців залишилося в рідних селах, а чота продовжувала рухатися під покровом літньої ночі від села до села. Місця постою були заздалегідь визначені. Днювали здебільшого в лісках, гайках, іноді зупинялися в сусідніх з лісом хатах. Суворо витримувалися всі міри перестороги, виставлялися стійки, дозори… В лісі спали на смерековому гіллі або сухому листі, закутавшись у шинель. Стійки виставляли, в залежності від місцевості та близькості більшовиків, від однієї до чотирьох по два стрільці в кожній. Мінялися стійкові через кожних дві години. Розводив стрільців я або ройовий. Точки для стійок ми з ройовим вибирали заздалегідь так, щоб був добрий огляд довколишньої місцевості. Перевіряли стійкових рідко, бо стрільці були надійні.
Чота поминула Турку біля П’ядиків, невдовзі форсували швидкий Прут і безпригодно дісталися Молодятина неподалік Печеніжина на Коломийщині. Планували перепочити там в лісі, а відтак кидком через гори й ліси до Нижнього Березова, Космача. Перед світанком чота швидко й безшумно зайшла в молодятинський ліс. Підпільники попередили, що місце нашого постою більшовики облюбували для засідок на повстанців. Засідка була, але — наша. Ми випередили чекістів хвилин на сорок. Стрільці з розбезпеченою зброєю причаїлися за деревами. З передранкового туману безшумно випірнув стійковий. «Друже політвиховник, чути шумок від дороги». Невдовзі розбірливіше почули шурхіт листя й приглушене побрязкування зброї. Стрільці мовчки вичікували, а більшовики тим часом займали диспозиції. Було їх понад взвод. Ми охопили енкаведистів півкільцем. Нічні «мисливці» й не підозрівали, що перетворилися на «дичину», діловито налаштовували зброю й збиралися вичікувати жертву. Від одночасного й несподіваного залпу повстанської зброї половина більшовиків залишилася в тому лісі навічно. Інші рисачили до села, аж з чобіт випадали, і про зброю забули горе-вояки. Переслідувати енкаведистів ми не збиралися, а хутко подалися далі в гори. Через кілька кілометрів чота зупинилася на перепочинок. Збудження від вдалого бою пройшло й хлопці повкладалися спати. Після полудня над лісом зловісним вороном закружляв літак-розвідник. Але стрільці замаскувалися вміло, бо досвід мали уже чималий, тому після кількох кіл «кукурудзяник» потріскотів на Коломию. Енкаведисти не наважувались поткнутися в ліс, не маючи даних розвідки про чисельність повстанців. Вранішній розгром аж ніяк не додав хоробрості воякам, які звикли воювати з беззбройними людьми.
З вечірніми сутінками зв’язкова повела чоту лісовими стежками. Перед цим молодятинські підпільники добре нагодували нас. Без жодних пригод дійшли до Нижнього Березова на берегах грайливої Лючки. Звідти до Космача рукою подати.
У Космачі нас зустрів курінний Книш. Звістка про загибель Орлика засмутила повстанського командира неймовірно. Довго розпитував деталі трагічного трафунку. Мені здавалося, що курінний не втримає сльозу, так він любив і шанував сотенного Орлика.
Я підтримував тісний зв’язок з окружною організацією ОУН, з її провідником Борисом, референтом пропаганди Громом — Ярославом Василиком із Вікна на
Городенківщині. Ярослав мав двох братів і всі хлопці були надзвичайно віддані справі визволення України. Батьки їхні вчителювали, тому хлопці виросли грамотні й свідомі. З наймолодшим братом, Володимиром, я навчався в одному гімназійному класі. Середульший брат Мирослав після гімназії вчився в політехніці у Львові. Живим з братів-патріотів залишився тільки Володимир. Після таборів зумів закінчити інститут, працював інженером. Від пережитого переніс інфаркт і помер передчасно в Коломиї.
Наприкінці сорок п’ятого року нам з Книшем доводилося часто міняти місце постою. Часто бували в Яворові, де квартирувала якась сотня, гостювали в курені Недобитого у Жаб’єму. Зрідка зустрічалися з сотнею Підгірського, стрільці якої захопили у Лючках начальника штабу одного з полків. Відзначився в тій операції стрілець Славута з Тишківців на Городенківщині. Проте ми з курінним завжди поверталися до Космача, де у нас була своєрідна штаб-квартира.
Свого часу група стрільців із сотні Білого під орудою ройового Чапая полонила начальника штабу дивізії. Ото шуму й паніки було серед енкаведистів!
Праця моя була зв’язана з контактами із районними провідниками і командирами відділів УПА. Добре налагоджене оунівське підпілля поповнювало повстанську армію стрільцями, забезпечувало продуктами, набоями, здійснювало розвідку… Саме це входило в коло моїх обов’язків. «Тіньовий уряд» працював досить ефективно. В кожному селі були станичні, зв’язкові… Без них ми довго б не протримались. Чому добре озброєний і оснащений Ковпаківський загін зазнав поразки? А тому, що не мав зв’язку з населенням. «Ковпаки» займалися грабежем і насильством. В УПА ж за мародерство карали вельми суворо. Та й якій нормальній людині спаде в голову грабувати власний народ. Селяни підтримували нас повсюдно.
В останні дні серпня 1945 року знову вибрався на Городенківщину для зустрічі з надрайонним провідником. Супроводжував мене молодий стрілець, що був родом із тих країв. Від станиці до станиці по зв’язках ми за п’ять днів безперешкодно дісталися Тишківців, у яких місяць тому обірвався наш з Орликом рейд. З провідником надрайону розмовляли в хаті, що зі сторони Обертина. Обговорювали можливості вірогідного рейду повстанської сотні з Карпат польовими районами. Забігаючи трохи наперед, скажу, що здійснити ті наміри не вдалося, бо обстановка круто змінилася не на нашу користь. За розмовою пролетіла коротка літня ніч. Стрілець стояв на стійці. З вигляду надрайонний провідник Святослав мав років тридцять. Високий, з худорлявим обличчям, провідник на справі знався досконало і ситуацією на терені володів добре. Від обмундированого в звичну повстанську форму, озброєного автоматом МРІ-43, енергійного провідника віддавало спокоєм і впевненістю. На зустріч Святослав прийшов без охорони.
Перед ранком провідник запропонував перебратися в поле, бо з недалекої Городенки щодня на село налітають зграї енкаведистів, переривають і перетрясають кожне господарство. У полі ж безпечніше. Втрьох ми розмістились у високій кукурудзі. Своєму стрільцеві я пообіцяв, що вночі навідаємо його батьків у сусідніх Вербівцях, від чого він зашарівся, мов дівчина. Але не так сталося.
День хилився до вечора. Лежачи в густій кукурудзі, я читав газету. Надрайонний провідник дивився у безхмарне небо і зосереджено щось обдумував. Його автомат піднімався на високих грудях в такт дихання. Стрілець сидів, раз по раз зводячи біляву голову до сонця. Його добродушне округле обличчя випромінювало нетерпіння. Ніяк не міг, бідолаха, дочекатися сутінків, аби потрапити в неньчині обійми. Моє вухо вловило якийсь сторонній шум. Легесенько звівся на коліна й побачив блаватні кашкети. Енкаведисти! Мовчки потягнувся за автоматом. Святослав устеріг мій порух і теж взяв зброю. Черги наших автоматів злилися в одну. Почулися крики переляку й болю. Стрілець наш не встиг стати на рівні, як тут же мовчки впав, стятий короткими чергами з кількох автоматів, накривши невеликим тілом свій ППШ.