Тим часом більшовики чатували біля мене, щоб по гарячих слідах провести перший допит. Справу цю вони знали досконало. Ефект від першого допиту, поки жертва не оговтається, надзвичайний. Їм і невтямки було, що в скоцюрбленому під лавою біля стіни тілі давно вже пробудилося життя. Ефект раптовості цього разу енкаведистським катам не вдався.
Не встиг я розклепити повіки, як налетіли з перехресним допитом. Я чемно відповідав на всі запитання, що стосувалися, здебільшого, моєї особи. При цьому напускав на себе переляк, що енкаведистів неймовірно тішило. Мене не били, бо були задоволені результатами операції і моїми відповідями. Пробували звинуватити мене в тому, що я есбіст і постріляв провідника і зв’язкову в бункері. Мовляв, провід СБ приставив мене до районного провідника, щоби я ліквідував його при загрозі здачі. Правда, із запитань і їхньої поведінки я зрозумів, що вони й самі в цю версію не особливо вірять. Отже, провідник і зв’язкова загинули. Невідомо, чи пострілялися самі, чи вбиті енкаведистами.
Більшовики зняли з мене добротну одіж і взуття. Натомість дали якесь дрантя. Напівголий, я ледь не замерз у санях дорогою до Косова, куди нас супроводжували енкаведисти і їхні прихвостні, стрибки. Крім мене везли ще станичного Русинюка, який привів мене до криївки, і двох братів Вепруків. Довго мені не давало спокою запитання, хто привів більшовиків до криївки.
У Косові за мене взялися по-справжньому. Після жорстоких побоїв не міг ні сидіти, ні лежати, проте твердо стояв на своєму. Мовляв, стрілець господарського рою, до бункера приносив продукти, нікого з проводу не знаю й не бачив. Окрім господарчих справ нічим не займався. Рани? Рани дістав у тому ж господарчому рою. У боях участі не брав. І так щодня. Допити, тортури, камера…
Через місяць, не вибивши з упертого «господарника» жодної корисної інформації, енкаведисти втратили до мене інтерес. Тим більше, що з кожним днем число заарештованих збільшувалося. Привозили не лише здорових чоловіків, але й жінок, стариків, дітей… Червоний конвейєр не зупинявся цілодобово. В пекельних муках корчилися Карпати.
Зі мною все було зрозуміло. Воював чи не воював проти радянської влади — не важливо, але впіймався зі зброєю — отримуй свої п’ятнадцять років каторги. Нас, півсотні хлопців, одного дня повиганяли з камер на майдан, вишикували з допомогою прикладів і брудної лайки і погнали пішки до Коломиї. Ще жевріла надія втекти дорогою, але змоги не було жодної — озброєних червонопогонників було так густо і стерегли так пильно, що й кроку зайвого не ступити. Вишколені солдати випасали кожен порух заарештованих і неодноразово погладжували автомати в себе поперек животів. Пообіч закайданованої колони люто гарчали здоровезні пси, ронячи на весняну травичку ошмаття слини. Деякі хлопці несли невеличкі пакунки, що їх передали рідні. Я брів у невільницькій колоні з порожніми руками.
Алеєю Вольності — нині бульвар Лесі Українки — в Коломиї нас пригнали до похмурої в’язниці, позаганяли до тісних смердючих камер. Протримали недовго, бо не вистачало місця на заарештованих, яких щоденно приганяли з усіх усюд. Через три тижні ми звільнили місце у в’язничних камерах іншим нещасним. Але перед тим припровадили до якогось приміщення з облупленими стінами і без жодних церемоній зачитали стандартний вирок. За статтями 54-1«а» та 54-11 КК УРСР мене було засуджено на 15 років каторжних робіт і 5 років обмеження в правах.
Далі етапом у «столипіні» до Львова. В пересильній в’язниці підготували великий етап і в телячих вагонах повезли весь той людський огром на північ «широкой і нєоб’ятной»… Дорогою до Красноярська ешелон неодноразово заганяли в тупики, де він довго простоював. Для «повного щастя» конвоїри підселили нам у вагони блатних, різних «журиків» із колишніх військових мародерів і дезертирів із совітської армії. Робили вони це навмисно, щоби ті покидьки знущалися над політичними в’язнями, оббирали їх безжалісно, не боячись жодної кари, бо вгодовані конвоїри потурали тим негідникам в усьому. Проте, карали злодійню ми самі.
Взяли мене енкаведисти у березні сорок шостого, з Коломиї вивезли нас у травні. До Красноярська наш знесилений етап прибув аж у серпні. Багатьох дорогою недорахувалися, не витримали голоду й наруги. Північний край зустрів арештантів прохолодою. В’язнів позаганяли на баржі, де вони п’ять днів ловили дрижаків аж до Таймира. Два дні протримали у Дудінці. А звідти галасливо-лайливий конвой припровадив нас на відкритих платформах до Норильська.
У таборі потрапив до бригади, де «бугром» був колишній старший лейтенант Червоної армії Плахута, з яким я мав конфлікт ще на пересилці в Красноярську. Їх було кілька там, колишніх офіцерів, що грабували мирне населення і впіймалися. Пам’ятаю Сілкіна, Ґалаєва… Коли нас гнали в Красноярську зі станції до пересильної в’язниці, Плахута кілька разів ставив мені підніжку, а вся їхня компанія реготала голосно. Конвоїри «не бачили» того неподобства, підсміюючись собі під ніс. Я не втримався й, розвернувшись, рубонув його ребром долоні по товстій шиї. Гепнувся під ноги в’язням, як мішок з половою. Мене зненавидів відтоді люто, поклявся помститись. Так ось, через два тижні потрапляю до його бригади. «К 963» — мій каторжанський номер. На погрози Плахути я спокійно відповів, що нітрохи його не боюсь і хоч зараз готовий битися з ним на будь-яких умовах. Це трохи остудило офіцера-грабіжника. Через кілька днів я підійшов до бригадира і кажу: «Слухай, Анатолію, викинь пусте з голови. Нічого не вийде. Тебе я не боюсь, тому не смішися ліпше. А ще… Працювати на совітів я не збираюсь. Зарубай собі на носі. Даси пайок — добре, не даси — помру з голоду, але мозолити на вас не буду. Второпав?!» Він спочатку наїжачився, але хутко притих, обм’як. Мабуть, не захотів заходитися з упертим бандерівцем. Саме тоді в сусідніх бригадах повбивали бригадирів, які знущалися над каторжанами, насильно гнали до праці.
Присмирнілий враз бригадир почав просити, щоби я хоча вигляд робив, що працюю, на що я погодився, бо такий компроміс влаштовував нас обох. В напарники мені дали колишнього вояка РОА Дубіліна, який теж відмовився працювати. Обох нас опускали по канату в глибокий котлован, який ми кайлами мали б углиблювати. Холод собачий, а одежа на нас благенька. Не працювати — замерзнеш, працювати — іти проти власних принципів. Вихід знайшовся. Цюкнувши кілька разів для розігріву тіла кайлом по кам’яному дну, ми кидали інструмент і починали бігати. Щоб не набридло, урізноманітнювали біг. Тупцювали по колу, по діагоналі, один за одним, на зустріч один одному… Проробляли безліч руханкових вправ. Я навчав Дубіліна прийомів джиу-джитсу, він був непоганим кулачним бійцем і ділився своїм досвідом. Наступав кінець зміни і нас витягували на поверхню. Не було жодного випадку, щоб за цілу зміну ми видовбували більше сантиметра кам’яного днища. Проте бригадир не наважувався позбавити нас скупенького каторжанського пайка. Сила волі, як і фізична, цінилася в середовищі найзатятіших негідників, якими були російські вислужники табірної адміністрації.
Людиною Дубілін виявився напрочуд цікавою і компанійською. Багато розповідав про РОА, жваво цікавився УПА. Вельми дивувався і захоплювався нашим вишколом і дисципліною в Повстанській Армії. Сам він був із донських козаків і люто ненавидів брехливих більшовиків, тому й подався свого часу на службу в РОА. У нас завжди знаходилися з ним спільні інтереси й теми для бесід, тому за довгий час спілкування анітрохи не набридли один одному.
Безкінечно довгою дорогою до таборів я постійно планував собі втечу — побуду трохи, зорієнтуюсь і втечу. Цим і жив довгі місяці. Проте дійсність, на жаль, була набагато суворішою, аніж в найгірших припущеннях. Совітські концтабори виявились чимось таким, про що не можна було собі намислити навіть в найжахливіших картинах. Тільки побувавши в них, на власній шкурі переконуєшся наскільки гнила і злочинна комуністична система і мимоволі шкодуєш, що так мало зробив для її розвалу.
Втечу ми все-таки підготували. Проте в найвідповідальнішу мить спрацював «стукач», і замість жаданої волі мені з друзями дістався холодний бур, де нас морили голодом і холодом, виганяючи на роботу під посиленим конвоєм. Втікачів-невдах розкидали по бригадах, де бригадири були лютіші за голодних псів. Мені дістався чи не наймерзенніший — поляк Барабчек. Щоб вижити в тій скруті, я вигадав, що моя мама полька, тому мав деяке послаблення від бригадира-нелюда. А ще я був готовий на найвідчайдушніший вчинок. Барабчек це відразу відчув і особливо не надокучав, воліючи обходити мене боком і залишитися живим.