Наші хлопці-оунівці провели в норильських таборах кілька вдалих акцій проти лихих бригадирів, сексотів, шестірок… Особливо прославився організацією таких акцій Ребрик зі Станіслава. Хлопець-відчайдух не мав страху перед жодним покидьком, перед будь-якою небезпекою. Особисто з ним я не знався, але начувся про сміливця досить. Зліквідували Плахуту, Сілкіна… Нагнали чимало страху на блатних і «кумівських» вислужників, які почували себе в таборах досить привільно, мали легшу працю, більші пайки, користувалися різними привілеями. Помалу цій братії все урвалося. І навели порядок в сталінських концтаборах, здебільшого, учасники українського визвольного руху, люди, які знали ціну свободи й життя і уміли достойно вмерти.
З «дев’ятого» табору мене перекинули до «двадцять п’ятого». Там доля звела з фельдшером Михайлом Оросом, чудовим хлопцем. Михайло познайомив мене із Сергієм Тетеріним зі Східної України, який працював у таборі майстром. Виконробом був високий, худорлявий естонець. Робили розбивку на фундамент під великий завод. Я не покидав думки про втечу, хоча втекти з півострова Таймир було надзвичайно важко. Тундра і тайга тяглися на південь понад п’ятсот кілометрів. Місцевим жителям більшовики платили за інформацію про втікачів або ж за впійманого чи вбитого невільника. Про мої наміри довідався все від тих же всюдисущих «стукачів» начальник табору капітан Тарков, до якого мене негайно привели охоронці. На моє велике здивування начальникові табору було відомо, що я прибрав чуже прізвище. Я довго віднікувався, але через кілька днів признався капітанові, сказавши, що зробив це заради сім’ї. Трапилася ця подія влітку сорок восьмого року. Не знаю, чому, але Тарков нікого не повідомив про мене, тому я продовжував жити під чужим іменем. З того дня кожне державне свято я проводив у бурі. Все відбувалося буденно. Напередодні свята приходив наглядач, я вже був готовий, і відпроваджував мене до буру.
У липні 1954 року норильські концтабори охопила хвиля страйків і повстань. До нашого табору привезли групу невільників, які підняли повстання в карагандинських таборах. Позамикали їх до буру. Серед привезених був навіть герой Радянського Союзу Воробйов. Тим часом режим у таборі посилився, конвоїри почали ще більше знущатися над в’язнями. Дорогою на роботу чи назад заставляли невільників лягати у баюри, стріляли над головами з автоматів. Оунівська підпільна організація, яка діяла в таборах досить ефективно, оголосила страйк, який переріс у повстання. Мені Орос доручив вивісити над бараками чорні прапори. Вевешники розпочали копати навколо табору окопи, облаштовувати кулеметні гнізда. В’язні теж не дармували, готували «піки», збирали на купи каміння, биту цеглу для оборони. Одного дня захопили ненависного начальника оперативного відділу Воронцова, а з ним іще одного опера, заперли їх під замок і охороняли. Вигнали з території табору всю адміністрацію. Всюди панували порядок і послух. Зовні зону охороняють озброєні до зубів внутрішні війська, всередині ситуацію контролюємо ми.
Невдовзі приїхала висока комісія з Москви. Розпочалися переговори. На «нейтральній» території покритий червоним сукном стіл. Від в’язнів за дорученням оунівської організації переговори ведуть Грінченко і російський капітан. До них підійшли начальник управління таборів Валуєв і заступник генерального прокурора Кузнєцов. Супроводжував московських чинів начальник табору Тарков. Червонопогонні солдати з автоматами за дротами готові щомиті відкрити вогонь. В’язні стискають в руках «піки», цеглу…
Переговори закінчилися безрезультатно. Більшість справедливих вимог в’язнів московські законники відкинули з дивною легкістю. Вимагали невільники не так і багато — послабити режим, припинити знущання конвоїрів, переглянути справи, надати кращу одежу, створити пристойніші умови проживання… В’язні теж не пристали на умови начальства і працю не відновили.
У таборі панує сувора дисципліна, старші бараків слідкують за порядком у приміщеннях. Із-за дроту постійно лунають, підсилені гучномовцями, заклики приступати до праці. На кілька днів припинили видавати в’язням харчі. Виручили летючі змії, змайстровані табірними умільцями. З їх допомогою закидали Норильськ записками про знущання адміністрації над політичними в’язнями. «Ґражданє Норільска! Сообщітє правітєльству: політзаключьонних морят голодом!»
У серпні сонце почало вночі на кілька годин заходити, ночі похолоднішали. Годині о восьмій одного вечора понаїжджали десятки вантажівок із озброєними солдатами. Валуєв запропонував впустити в зону адміністрацію і дати їй можливість виконувати свої обов’язки. Ми відповіли категоричною відмовою. В повітрі відчувалася велика напруга. Спати в’язні не вкладалися, очікуючи нападу. Навколо зони щільно скупчилося військо, гарчали двигунами танки. Близько четвертої години ранку в небо зашипіла ракета. Розпочався штурм бунтівної зони. Автоматники під прикриттям танків ринули у ворота. Строчили з автоматів і кулеметів по всьому живому. В’язні кинулися врукопашну, билися здебільшого бандерівці, а росіяни виглядали з-за бараків. Сили були надто нерівні. Загинуло два десятки в’язнів, багато було поранених, але пощади ніхто не просив.
Солдати постягували вбитих в’язнів докупи біля санчастини на загальний огляд і острах. То була більшовицька тактика залякування, але не на тому тісті ми були замішані, щоби боятися їх. Зустрілися б ми у рівному бою! Навколо рейвах, солдати з собаками розбіглися по бараках, виловлюючи окремих втікачів, над головами свистять кулі, вуха в’януть від московської лайки. Таке не приверзеться і в найжахливішому кошмарі. Нарешті живих в’язнів позганяли на майдан, оточили зусібіч і погнали за зону, не забуваючи гупати прикладами в плечі. Позаганяли до якихось величезних ям, а самі стовбичили з наготовленими для стрільби автоматами нагорі. В кожній ямі скупчилося по півтисячі в’язнів. Дно ями кам’янисте, земля рудувата, ледь покрита кволенькою травичкою.
У ямах нас протримали цілий день. Не давали ні їсти, ані пити, натомість строчили раз по раз з автоматів над головами. Під вечір бунтівників почали розподіляти по таборах, аби роз’єднати. Я потрапив до табору біля «двадцять п’ятого» заводу. Поосвоювався там місяців зо два, а відтак мене завернули до «двадцять п’ятого» табору, де не застав уже багатьох своїх друзів.
1955 рік приніс звільнення з осоружної каторги, щоправда, права на виїзд з Норильська не дали. Залишався в тих же краях, лишень по інший бік колючих дротів. Через два роки вдалося переїхати до Караганди, а на Україну дорога була заказана. До Караганди приїхав з хлопцем, в якого там на висилці були мама й брат. Їх вивезли більшовики з-під Станіслава. Мав бажання вчитися, проте мусив заробляти на прожиття, тому влаштувався на шахту. На мізерну зарплатню прожити не міг, а не те що відкласти якийсь гріш на навчання. Караганда заселена представниками чи не всіх національностей, що були в тодішньому Союзі. Процвітають бандитизм, насильство… Пробую звільнятися з роботи — не відпускають. Замість паспорта маю лише довідку на звільнення. Але Караганда переповнена «безпаспортниками», тому це нікого не дивувало. Докладаю зусиль, щоби повернутися до Норильська, де залишилися друзі й знайомі.
Добрий мій приятель Ростислав Кундуш із Рівненщини бере мене в Норильську до себе на роботу. Він працює виконробом на будівництві, мене приймає інструктором з цегляної кладки. Вступаю на вечірнє відділення будівельного технікуму. До Норильська з’їжджалася з усіх республік молодь на «комсомольську будову». Місто уже було розбудоване руками в’язнів, але ті всі заслуги приписали комсомольцям, як і сотні інших будов у Союзі. Після технікуму закінчив індустріальний інститут у Норильську. На багатьох посадах працювали вчорашні політв’язні, яким система не дозволяла виїжджати в рідні краї, тому велося мені несогірше, бо швидко знаходилося взаєморозуміння.
Аж 1975 року переїхав із Норильська до іншого міста в Росії. Ціле життя прожив під чужим прізвищем, у чужих краях. Часто мені снилося рідне покутське село, родичі, друзі-ровесники… Але дорога до них мені, гнаному і безправному, була назавжди заказана. Назвавшись енкаведистам у далекому сорок шостому Малковичем, я й прожив ціле життя як Василь Малкович з Березова. Сьогодні заявляю всім, і друзям, і ворогам, що я — політвиховник Української Повстанської Армії друг Теодор — Василь Блясецький із Хлібичина на Снятинщині — вижив, друзям на радість і ворогам на зло!