Заступник наркома НКВС УРСР Строкач звернувся до українських повстанців з пропозицією здаватися. Складати зброю й приходити з повинною до органів влади. Батьківщина, мовляв, все простить. Включайтеся в мирне життя, будуйте світле майбутнє… Листівками з текстовим зверненням більшовики закидали всі села. Безперервно над лісами гуркотіли літаки. З їхніх нутрощів розліталися по усіх усюдах листівки. Папірці ті ми уважно перечитали і вирішили діяти. Прийшли з «повинною» до Яблунова. З’явилися всією сотнею. Щоправда, зброї не склали. Пізнього вечора сотня оточила гарнізон у центрі підгірського містечка. Енкаведисти саме додивлялися в гарнізонному клубі фільми про бандерівців, які здаються. Про це доповіли пізніше розвідники. Гарнізон скидався на справжнісіньку фортецю. Енкаведисти оточили себе високими рядами колючого дроту, окопами… П’ятсот до зубів озброєних гарнізонників почувалися за ними цілком безпечно. Наш мінометно-кулеметний вогонь застав енкаведистів зненацька. Вилітали з вікон разом з рамами. Металися подвір’ям, мов підсмажені кабани. Отак ми приходили до районного центру з повинною. Сотенний Мороз дав команду на відхід. Сотня організовано вицофалась із Яблунова. Нічний спокій районного центру порушували крики наляканих до одуріння недобитих енкаведистів. Залісненим гірським хребтом на лівому березі Лючки сотня дійшла до Середнього Березова.
У листівках, підписаних Строкачем, було вказано термін явки з повинною. Ми «вклалися» в нього. Над горами теплів кінець травня сорок п’ятого року.
І повстанцям, і сільським жителям у Яблунівському районі деякий час дихалося легше. Нажахані більшовики трохи присмирніли. Проте вистачило цього ненадовго. До району поступило енкаведистам поповнення. Правда, гарнізони по селах вони вже не розміщували. Контетувались рейдовими групами. Повстанці також змінили тактику. На всіх ймовірних шляхах пересування москалів почали влаштовувати засідки. В одну з них у Вижньому Березові втрапила оперативна група НКВД. Більшовики залишили кілька десятків вбитих своїх солдатів і безслав-но накивали п’ятами. Не обійшлося без жертв і в сотні Мороза. Загинув стрілець Чумак — Товстюків із Нижнього Березова. Рани отримали чотовий Обух — Василь Якуб’як із Мишина та бунчужний Змій — Микола Ґеник із Середнього Березова.
Після багатьох операцій ми з Морозом вирішили дати стрільцям змогу трохи перепочити. А також мусилося поповнити запаси набоїв, привести в порядок обмундирування, взуття. Щоб полегшити собі життя, сотню розділили на дві групи. Сотенний Мороз із чотовими Круком та Лиском повів першу й четверту чоти на Яремчанщину. Ми з Лободою і Соколом теж з двома чотами подалися на Коломийщину.
У Ключівському лісі нашу групу заатакував великий відділ енкаведистів. Ефект несподіваності більшовикам не вдався. Повстанська застава вдарила по чужаках з кулеметів. Стрільці блискавично розгорнулися в бойовий порядок. Стрімко пішли в наступ. Вороже кільце прорвали над самим яром. Глибоким глинистим видолинком вийшли з оточення. Зайняли вигідну для оборони позицію на протилежному хребті невисокої гори. Діставши рішучу відсіч, більшовики більше не наважувались атакувати. Сиділи тихо, зализували рани. Стежі виявили на протилежному схилі гори ще одну групу москалів. Тому ми теж не атакували енкаведистів, аби не втрапити між двох вогнів. Перечекали до ночі. А тоді безшумно знялися зі становищ. Через кілька годин група уже була в Спасі побіля Коломиї.
У селі повстанців зустріли гостинно. Станичний Дуб організував для нас вечерю. Опісля виділив зі своїх запасів для партизанів трохи взуття, обмундирування, харчів. Зі Спаса напрям взяли на Карпати.
Якось сорок п’ятого року ми із Славутою вибралися в партизанських справах на його рідну Городенківщину. Прут біля Шепарівців перейшли під ранок. Переднювати заради безпеки вирішили в селі. Вибрали бідненьку хатину без стодоли, але з високим оборогом. Зручно повмощувались у запашному сіні, замаскувались. Внизу помекує прив’язана коза. Цілий день відпочивали. Призахідне сонце спонукало до дальшої дороги. Починаємо збиратись. Аж враз пригуркотіли звідкілясь кованими колесами повні вози солдатів. З розмов ми зрозуміли, що солдати повертаються з фронту до місця служби. Галалакають весело, повен двір їх. Із солдатами-фронтовиками у повстанців ніколи не було ні ворожнечі, ані сутичок. Але береженого Бог береже — вирішуємо сидіти тихо, щоб не було зайвих клопотів. Солдати вгомонилися й повкладались спати, а стійкових командир виставив просто під нашим оборогом. По-доброму з оборога нас, озброєних, вони не випустять, а вбивати невинних солдатів ми не збиралися. Отож сидимо в сіні ще всеньку нічку. Зі сходом сонця солдати лаштуються в дорогу. Чую, як один стійковий доповідає командирові, що чув уночі в сіні підозріле шелестіння. Інший стійковий висловив здогад, що то, мабуть, собака. Але чому не гавкав? Збиралися йти до оборогу вияснювати, але з хати вийшов майор і закомандував від’їзд. Вози погуркотіли на Коломию, а ми зі Славутою мусили сидіти в сіні ще день, аж поки не смеркло.
Зима 1944-45 років видалася для повстанців нелегкою. Проте зима наступна обіцяла бути ще важчою. Більшовики постягували в Карпати великі сили. Обстановка заставляла повстанські відділи багато рейдувати, повсякчасно змінювати місце дислокації. Кидали енкаведисти великі каральні загони в гори, партизани просочувалися в Придністров’я, перепливали через Дністер на Тернопілля. Скупчувалися москалі в рівнинних районах — повстанці роззосереджувались горами… Тому мусили досконально знати терен, людей на ньому. Гори ми знали, як власне обійстя, бо виросли в них. А ось з польовими районами знайомі були лише теоретично. Цього аж ніяк не достатньо для боротьби з сильним і мобільним ворогом.
У розсташування Березівської сотні прибув курінний Манів. Невдовзі за його наказом зійшлися всі старшини куреня. Нарада про підготовку до майбутньої зими була недовгою. Говорилося про необхідність детального ознайомлення з рівнинними районами. Необхідно вивчити рельєф місцевості, дороги, населені пункти, налагодити надійні зв’язки з тереновим підпіллям. Все це було доручено здійснити мені.
У краї в ті часи вершили свої темні справи провокативні більшовицькі боївки. Енкаведисти перевдягалися на повстанців і творили селами безчинства. Грабували, ґвалтували, вбивали… Цим намагалися очорнити національно-визвольну боротьбу. Навчені гірким досвідом селяни, що часто потрапляли до енкаведистських «бочок», боялися йти на контакт з незнайомцями. Тому до своєї рейдової групи я набрав здебільшого стрільців з польових районів, які знали терен і людей.
З-під Рокити біля Микуличина, де таборувала сотня, група дійшла до Ключівського лісу. Почерез Ключів зв’язкові провели повстанців на Печеніжин. Звідти аж до Шепарівського лісу біля самої Коломиї. В лісі заквартирували, розібралися в обстановці.
По зв’язках, від села до села, полями зайшли на Обертинщину. Далі відвідували села на Дністрі. Побули якийсь час у великому і славному селі Поточище, яке дало УПА багато стрільців і командирів. Із села на березі Дністра завернули на захід. Заквартирували у Тишківцях.
Зупинилися в хаті на окраїні великого польового села. Проворна господиня розповіла, що кілька тижнів тому у їхньому селі загинув сотенний Орлик. Показує, що ось край отієї польової дороги його й похоронили. Дивлюсь, а дорогою саме гуркоче віз. Кіньми правує березівський ґазда. Це було легко пізнати по киптареві. Такі носили тільки в Березовах. Прошу жінку, аби запросила мерщій чоловіка до хати. Не встиг дядько переступити через поріг, як ми впізнали один одного. Петро Баранський з Вижнього Березова. Вимінює селами збіжжя на яблука. Односелець приніс трагічну звістку. Загинув сотенний Мороз.
Мороз — Дмитро Негрич прожив коротке, але славне життя. Народився 1909 року у Вижньому Березові. В умовах польської окупації зумів здобути лише початкову освіту. З польського війська повернувся в чині підофіцера. Постійно займався самоосвітою. За свої тридцять з лишнім років устиг чоловік повоювати і з німцями, і з мадярами, і з москалями. Слава про Морозову сотню гриміла не тільки Карпатами. Не стало славного сотенного 19 вересня 1945 року. Обставини його смерті досить таки загадкові. Достеменно знаю лише одне. Не обійшлося без чорної зради. Тієї світанкової пори на присілку Мерешір біля села Баня-Березів разом із сотенним наклали головами його ординарець Марко — Степан Васкул та охоронець Гуска — Василь Філійович. Народ створив про сотенного Мороза пісню.