Морозова смерть приголомшила. Ніяк не віриться, що не побачу вже більше свого наставника. На душі чорно. Відвернувся, щоб не побачили сльози на очах. Проте життя триває. Продовжується боротьба. Приймаю рішення: не йти на Снятинщину, а повертатися в Карпати.
З Тишківців почерез сонне село Вікно нас провів до Вербівців дужий, русявий боївкар Липа. Переходи в той час на Покутті здійснювалися лише нічної пори, бо терен був дуже загрожений більшовиками. Це в Карпатах повстанці ходили собі вільно в білий день. Втім, теренові підпільники завчасу знали про енкаведистські облави й засідки. Розвідка функціонувала добре. Тому величезний безлісий терен повстанська група пройшла без будь-яких ускладнень.
У Вербівцях заквартирували в хаті біля дзюркітливого потічка. Несподівано зустрів знайому молодицю із сусідніх Сороків. Марія Фуць, вийшла до Вербівців заміж. З її рідним братом Василем ми зналися ще з часів німецької окупації. Був активним оунівцем. Ґестапівці полювали за Василем. У їхній хаті я бував не раз. Пригадую молодшу сестру Ганну. Батька вивезли перші совіти сорокового року. Пропав безвісти. Василя ж заарештували другі совіти. Більше сестра про нього нічого не чула.
Нас провідали місцеві боївкарі. Хлопці геройські. Такі навіть в Карпатах рідко трапляються. Знайшлися й знайомі. У Вербівцях я бував кількаразово у своїх технікумівських приятелів Юрка Голинського і Йвана Масевича. Обох забрала війна. З цього гостинного покутського села перейшли в Сороки. Звідти зв’язковий впевнево провів нас нічними полями до Росохача біля Гвіздця. Заквартирували в хатах. Після цілоденного перепочинку зв’язкові перепровадили групу до села Турка на Коломийщині. Стали постоєм в маленькому сільці Студлів.
Невеличке село навіяло спогади про діда. Михайло Голинський по Першій світовій війні щасливо повернувся з далекої Америки. Проте затишного сімейного життя у нього не склалося. Хтось у селі доповів, що дружина не дуже берегла йому вірність в часи російської окупації. Покинув її. Розпродав усю господарку. Виїхав з Березова. Купив собі ґрунт у Студлові. Мав двадцять один морґ орної землі й чотири морґи сіножаті. Забігаючи вперед, скажу, що сьогодні на місці сінокосів чудові рибні ставки. Колишня орна дідова земля засаджена садом, малинником. Над уцілілими фундаментами старої хати й стодоли шумлять могутнім віттям старі горіхи, їх саджали ми з дідом разом. Діда довго силували вступити до колгоспу. Відмовлявся усілякими правдами і неправдами. В середині п’ятдесятих дід не витримав тиску. Втік у гори, полишивши всю господарку. Дружина його протрималася ще з якийсь рік і також подалася за чоловіком. Обоє доживали віку в Нижньому Березові. Там і поховані.
Влітку 1941 року, як завжди, я подався на шкільні канікули до діда Михайла. Старенький мене дуже любив. Готував на ґаздівство замість себе. Мені завжди подобалося бувати в Студлові. У дідовій хаті застав людей, що переховувалися від більшовиків. Михайло із села Годи-Турка з дружиною та Микола з Добровідки знайшли собі прихисток у стареньких. День пересиджували на соломі у стодолі, вночі спали в хаті. Я носив їм обіди до стодоли. Чоловіки мали на озброєнні пістолети. З початком війни підпільники посміливішали. Почали вдень виходити надвір. Лежали здебільшого у дідовій пшениці. Там їх хтось догледів і доніс більшовикам. Вночі пригуркотіла машина з енкаведистами. Оточили господарку, розпочали пошуки. Стодола мала вихід у поле. Чоловіки почерез маленькі дверцята втекли, а жінка не встигла. Її, діда з бабою і мене забрали до Коломиї. Ніхто з нас нічого не сказав більшовикам на допиті. Почали бити. Мене вперше в житті так лупцювали. Проте всі ми твердо стояли на своєму. Утікачів ніхто не видав. Хоч битий був, як жидівський гаман, розпирав мене сміх, коли допитували діда. Енкаведист запитує старого, хто переховувався в його стодолі. «Не знаю». Більшовик з усього маху гатить діда в зуби. «Ах ти, куркуль, твою-перетвою мать!» «Куркул, панку, куркул». Витирає дідо рукавом кров з розсіченої губи. Але більше нічого не говорить енкаведистові. Сцена повторювалася багаторазово. Вже й не до сміху було.
Нас із бабою, збитих на винне яблуко, відпустили. Діда й впійману жінку вкинули до в’язниці в Коломиї. Війна наближалася. Ув’язнених спішно евакуювали на Схід. У Жмеринці німецькі літаки розбомбили ешелон. Два вагони якимось дивом уціліли. В одному з них везли діда. Охорона розбіглася. В’язні виламали двері й подалися хто куди. Через півтора місяця дідо прибився додому. Пам’ятаю, як сьогодні. Постав на брамі худий, зарослий, обірваний. Взутий у розпаровані черевики. Війна криваво жнивувала по Україні. Ми ж щойно закінчили жнива на дідовому пшеничному лані.
Наступної ночі зв’язкові провели нашу чоту в уже знайомий Шепарівський ліс. Ішли через якісь невеликі польські поселення-колонії. В лісі довго не затримались. Безпригодно перебрели Прут. А там — Карпати.
Рейд рівнинними районами мав неабияке значення. Взимку підпільники здебільшого перебувають у криївках. Знайти їх важко. Ми ж нав’язали з ними контакти з осені. Тому могли сміливо з’являтися на терені взимку. Нас приймуть за будь-яких умов. У Тишківцях мав зустрічі з провідниками надрайону і районів. Побесідували з надрайонним провідником Палієм, що був передніше сотенним у Карпатах. Чекала мене й приємна несподіванка. Зустрівся з приятелем по старшинській школі Тарасом Буджаком. Мав тоді псевдо Дзвін. Далі відомий як Сталевий.
Сталевий, Дзвін — Тарас-Іван Буджак, син Федора і Марії з роду Мар’янських, народився 17 січня 1922 року в Поточищі. Після сільської семирічки закінчив гімназію в Городенці. Членом ОУН став сорок першого року. Тоді ж рятується від арешту ґестапо втечею в Карпати, де формуються відділи УНО. Героїчно воює з німецькими та мадярськими окупантами. З приходом більшовиків боротьби не припинює. Після масових енкаведистських облав навесні 1945 провід ОУН призначає Сталевого надрайонним провідником Служби безпеки на Городенківщині. На цьому посту мужній повстанець героїчно гине 1950-го року. Тіло провідника п’яні енкаведисти вкинули в криницю у Яблунові.
Всю родину Буджаків — маму, сестру, двох братів — вивезли в Сибір. Сестра якимось дивом зуміла втекти зі студених країв, але енкаведисти її вбили в рідному селі. Брат Анатолій помер на чужині, Славко залишився жити в Іркутську. До рідного села повернулася старенька мати, де знайшла свій вічний спочинок в шістдесят шостому. Ось така печальна історія патріотичної сільської родини. А скільки їх в усій Україні?!
У кожному селі познайомився зі станичним. Стрільцям-горянам рейд допоміг призвичаїтись до польової місцевості. Адже почували себе звиклі до гір і лісів хлопці на рівнинних теренах не вельми затишно. Правда, в чоті були й хлопці з Городенківщини, які чудово орієнтувалися в полях. Багато допоміг Славута — Михайло Пеца з Тишківців. У польових районах чота не звела жодного бою. Це не входило в наше завдання. Мусили пройти обширними теренами непомітними для більшовиків. І це нам вдалося. Дотримувалися суворих пересторог. Стійкових перевдягали в цивільну одежу, дуже часто — навіть у жіночу. Пересувалися тільки в супроводі досвідчених зв’язкових. Того вимагала непроста ситуація.