Злодійський «закон» вимагав смертної кари за несплачений програш в карти, видачу злодія табірній адміністрації, співпрацю з нею, за крадіжки у своїх злодюжок-«крис» робили «пітухами». Злодії не вживалися в одному таборі, між ними щохвилинно точилася жорстока боротьба з кривавою різаниною. Мене ж тюремне чи табірне начальство жодного разу не зуміло покарати руками злодіїв. Я ніколи не пас ласки перед блатними, але в їхньому оточенні все-таки поважали силу волі і безкомпромісність, а «закони» злодійські вимагали шанувати довголітніх в’язнів.
Працюю на будівництві дороги до лісоповалу. В бригаді багато блатних. Моє завдання — палити вогнище для зігріву всієї зеківської братії. Дрова мені рубають і підносять, я лише підкидаю в полум’я. Сиджу собі годинами біля палахкітливої ватри, гріюся й читаю. Ніхто мене до якоїсь іншої праці не заставляє. Заробляємо в бригаді всі однаково. Така собі зеківська комуна з чітко визначеними функціями кожного «комунара». З блатних запам’ятався тільки Льонька з Боярки, «вор у законі». Засадила його якимось робом власна співжителька. Співбесідником Льонька був вельми цікавим, ерудований, досить непогано орієнтувався у багатьох речах, тому в розмовах ми торкалися багатьох тем. Злодійські ж теми мене не цікавили, через те й не зосталося багато в пам’яті.
Зона знаходиться у Верхній Косьві, у місці, де Макар телят не пас, осторонь найменшої цивілізації. Болота, бездоріжжя, якими довелося якось моїм дружині й дітям добиратися від залізниці три доби, аби побачитися зі мною.
З моєю «справою» ознайомилися начальник режиму майор Башкіров і начальник табору капітан Дюкін. Від прочитаного в паперах очі в них полізли на чоло. Обидва просто засипали мене запитаннями. Я знову не стримався, аби не провести невеличкий «лікнеп» з нашої історії — далі вже не зашлють. Поступово офіцери заспокоїлися. Справедливості заради скажу, що обидва ставилися до мене досить таки непогано. З настанням холодів перевели мене ближче до тепла — кочегарити в лазні. Дроворуби приносили готові дрова, а я палив піч, майже не працював фізично. Всі у зоні — і начальники, і зеки — не могли не рахуватись із в’язнем, який відсидів у різних таборах і в’язницях Радянського Союзу понад чверть століття. У цьому ж таборі я пробув шість місяців.
Тоді був такий порядок, що в’язня бажано було утримувати в таборах у межах його області, аби родина мала змогу на нього впливати і виховувати. Це стосувалося тільки побутовиків, а саме ним я останні п’ять років вважався. Отож дружина якимось чином дізналася про це і почерез Кремль зуміла добитися, аби мене перевели до колонії в Запорізькій області.
Втішаюся, бо «столипін» пливе поміж російських снігів на Вкраїну, везе мене ближче до рідних. Та й несприятливий клімат нарешті поміняю на м’якший. З моїм «букетом» хворіб це було дуже доречно. По більшовицьких концтаборах «заробив» собі гіпертонію, радикуліт, поліартрит, дві виразки і ще купу різних болячок. Етапом потрапив до «Красної Прєсні» в Москві, яка стала ще смердючішою, відтак до харківської в’язниці, звідти — на Запоріжжя. Камери «пересилок» переповнені стриженим людом, кругом сморід, бруд, свинство…
Мала Токмачка — село в Запорізькій області. Зону збудували край села. Роздивився її ззовні, коли їздив туди за довідками для оформлення пенсії. Два з половиною роки, відпрацьовані в Малій Токмачці добавилися до загального трудового стажу. Хочу відмітити, що порядок в колонії на той час все-таки зберігся. В зонівській бухгалтерії досить оперативно знайшли необхідні документи. Добряга-бухгалтер навіть дописав мені кілька днів, яких не вистачало до стажу, бо дні, проведені в бурах, санчастинах, не зараховувались. Начальник табору без зайвих розпитувань прибив печаткою власний підпис. З російських колоній на мої запити відповіли, що довідок не видають. А я ґарував, як навіжений, на Всесвятській по дві зміни впродовж семи років. Отака справедливість у «старших» наших братів.
Табір у Малій Токмачці — побутова зона суворого режиму. Двоповерхові цегляні бараки, довкола чистота й порядок, на клумбах з весни до осені цвітуть квіти. Вітерець приносить з-за мурів солодкий запах садовини й городнини, але в зоні яблучка не побачиш. Раціон в зонівській їдальні той же, що й в російських таборах. Основним виробництвом вважається виготовлення ресор до всіх марок «союзівських» автомобілів. Цехи надзвичайно погані, низькі, тісні, печі чадять, мов вулкани, у виробничих приміщеннях висока заґазованість. Для роботи набирали молодих і здорових в’язнів, які в дуже скорому часі захворювали. Мені вже було майже шість десятків, тому втрапив до тарного цеху, де збивав ящики на помідори. Норму — сорок два ящики за зміну — я ніяк не міг впорати, адже змалечку навчений робити все доброякісно. А тут вимагалося абияк, тільки б багато. Насилу вибивав двадцять злополучних ящиків. Аби знову не сидіти по бурах, змушений був піти на невеличку хитрість — купував ящики у жуликів за гроші, за чай, за куриво. Трохи пощастило, бо трапився майстер, який був одружений на двоюрідній сестрі моєї Раїси. Звали його Циганом. Майстер і приносив мені гроші від дружини. Зароблені гроші я відсилав додому, а звідти мені передавали частину, так що родина особливо не страждала. Що ж до мене, то один раз я все-таки «загримів» до буру.
До Малої Токмачки я прибув етапом ранньої весни 1980 року. Ще з Уралу написав на ім’я Брежнєва заяву на тридцяти двох сторінках, в якій детально описав свою автобіографію. Начальник спецчастини виписав мені довідку про законність заяви. Обидва документи зберігаються в мене й сьогодні. Місяців через п’ять приїжджає до табору полковник Гончар, до якого мене викликають. Полковник повідомляє, що своєю заявою я наробив шуму на цілий світ. Виявляється, вона потрапила до західнонімецького журналу «Шпіґель». Звідти її попередруковували в багатьох часописах світу. Відповідаю полковникові, що мою заяву цілком законно відправили до Кремля, яким чином вона потрапила до Західної Німеччини, не відаю. Раджу високому офіцерові, аби запитав у Леоніда Брежнєва, який, на відміну від мене, в’язня, має змогу спілкуватися з усім світом. Я сиджу за сімома парканами. Хіба можу почерез них щось передати? Каже, що дружина моя була на побаченні, і це її рук робота. Відповідаю, що наглядачки так ретельно її обшукують і перевіряють, що й родимку на тілі виявляють, а не те що тридцять дві сторінки тексту. Раджу, аби «тиснули» на Кремль. Полковником підкинуло, мов на їжака сів. «Не клей дурня!» Відповідаю спокійно, що й не пробую, але хай і він не клеїть дурня. Переконався, що мене не залякати, і пропонує напряму, аби я заставив дружину написати відповідь західноєвропейським «наклепникам». Відказую, що не силуватиму дружину писати брехню. Балакайте собі самі з нею. Адже хто така моя дружина? Донька вірного комуніста-ленінця, який активно будував радянську владу, ударно варив сталь на танки, якими ви пройшлися по Європі, загинув на війні з німецькими окупантами. Дружина моя з жовтеняти стала піонером, комсомолкою, навіть секретарем комсомольської організації була. Вихована вашою системою. Я, західняк-бандерівець, і вона, східнячка-комсомолка, — дуже різні люди за вихованням і світоглядом. Розмовляйте з нею. Ви мали б знайти спільну бесіду, бо виховувала вас одна система… Насправді ж я був твердо впевнений у своїй дружині. Полковник Гончар крижаним тоном погрожує, що дістану ще десять років. Спокійно відповідаю, що відсидів тридцять років, відбуду з Божою поміччю ще й десять. Повернувся, не чекаючи дозволу, й пішов на вихід. Гримнув дверми, аж вікна задзвеніли.