Выбрать главу

За три дні до мого звільнення на зоні з’являються два кагебісти і розпочинають опитувати в’язнів, з якими я бодай трохи спілкувався. Гарячково збирають на мене «матеріали». «Ужинок» офіцери мали непоганий. Понад сорок «свідків» заявили, що я зводив наклеп на прекрасну радянську дійсність, критикував радянську економічну й національну політику, виступав на підтримку польської «Солідарності», гуртував навколо себе молодих хлопців і виховував їх у націоналістичному дусі. Хутко назбирали на мене чимало отого усього «добра» й почали «накручувати» на обіцяні полковником десять років.

Капітан Тіщенко пред’явив мені ордер на арешт. А далі звична справа — наручники на руки, і повезли до в’язниці. Дружина з квітами приїхала зустрічати свого звільненого чоловіка, а мене «воронок» повіз до обласної в’язниці на нове слідство. Пропали квіти…

Хтось якимось чином зумів дати знати на Захід про цей випадок. Розпочалася кампанія на мій захист. Чоловік відсидів тридцять років у комуністичних концтаборах, його не звільнюють, а хочуть домучити. Чекісти дали задній хід, але затії своєї не облишили. Перекваліфікували тільки з «політичної» статті на «по-бутову» — 178 прим. За цією статтею в Радянському Союзі судили єговістів, п’ятдесятників, інших сектантів.

«Давали» за нею від шести місяців до трьох років. Мені ж «відміряли» два з половиною роки особливо суворого тюремного режиму, які я відсидів від «дзвінка до дзвінка», ледве не віддавши Богові душу.

Все слідство, награне й напрочуд відпрацьоване, провів у запорізькій в’язниці. Перед відправкою на етап кожен засуджений проходить медичну комісію. Вирятували мене тоді з великої біди начальниця санчастини Людмила і головний лікар запорізької тюремної лікарні Іван Іванович. Прізвищ тих добрих і порядних людей, на жаль, не запам’ятав. Людмила в одній із чисельних наших бесід призналася, що мене хочуть вбити, але вони постараються не допустити цього. З усього було видно, що лікарі не боялися одне одного, довіряли й мені. Пообіцяли зробити другу групу інвалідності, з якою мене відправлять до інвалідного табору, де не буду змушений працювати. «Не перевтомлюючись, якось витримаєте отих два з половиною роки. Досвід і гарт маєте, дай Боже кожному». Чуйне ставлення чужих мені людей зворушило до сліз. Я часто ходив на прийоми до лікарів, аби «збагатити» історію хвороби. Зрештою, й поспілкуватися з грамотними й порядними людьми було цікаво й приємно.

Інвалідний табір в Зміїній Балці Луганської області являв собою насправді в’язницю з надзвичайно поганим режимом. Саме до нього я й втрапив. Начальник у таборі почуває себе ледь не Богом, що заманеться, те й витворяє. Всі двері триповерхових бараків замикаються на ключ. В одному з бараків розміщена робоча зона. Здоровіші в’язні працювали, виготовляли пластмасові кришки для скляних банок. Я постановив собі не горбатіти більше в неволі на комуністів, тому в таборі не працював жодного дня.

Квітень 1985 року. До звільнення залишилося вісімнадцять днів. Думки про довгождану волю заполонили все моє єство. Гуляю з колегами по ув’язненню заґратованим двориком під недремним наглядом конвоїрів, а думками вже біля родини. Повернувшись до камери, застаю біля свого ліжка двох наглядачів. Кожен тримає в руці по ножаці. Кажуть, що знайшли ті ножі в моїх речах. Провадять до оперуповноваженого. Той без зайвих церемоній виписує мені дванадцять діб суворого карцеру. Замкнули в холоднющій камері. Віконце не засклене, хтось «випадково» розбив шибку. Рвучкий весняний вітер жбурляє мокрим снігом аж до дверей. Всю камеру і в’язня в ній продуває наскрізь. Наглядачі «не забули» мене перед тим роздягнути до білизни. Думав, що наступить мені кінець від холоднечі й голоду. Сісти в карцері ні на що. Бетонна долівка мокра й студена, оббиті металом нари примкнені до стіни. Вночі на нарах також особливо не розлежишся, бо примерзнеш до холодного металу без одежі. Днів п’ять-шість я не піддавався, ходив з кутка в куток, аби остаточно не закачаніти. Але на сьомий день ноги розпухли, аж почорніли від холоду й багатоденного стояння. Намагаюсь трохи ходити, а якийсь час перепочивати, припершись до стіни. Не знаю, як витримав, допомагали молитва й бажання вижити. Через дванадцять днів охоронці попід руки привели мене до барака й кинули на ліжко. Термін перебування в неволі добігав до завершення, але я морально готувався до наступного. Не вірилося, що живим випустять на волю. Пороздавав хлопцям зайві речі. Був готовий до етапу. 30 квітня приходить наглядач і супроводжує мене до вахти. Думав, що заверне в бур. Ні, веде до штабу. Там буденно виписали довідку про звільнення. Поза штаб вздовж високої огорожі виводять мене до кімнати для перевдягання. Ледь живий, але вільний і щасливий, втрапляю в Раїсині обійми. Дружина вже чекала там з одежею.

Автобус везе до Запоріжжя, а мені ніяк не віриться, що вільний. Все здавалося, що автобус ось-ось зупинять і мене завернуть на зону. Відчуття це переслідувало ще кілька років, аж поки не почав розвалюватися зшитий докупи гнилими червоними нитками Союз. Довго не міг призвичаїтися до міської метушні. В таборах все було розмірене, суворо реґламентоване.

Вдома очікувала сестра священика Ярослава Лесіва з донькою. Її чоловік, дніпропетровчанин, сидів у Володимирській централі. Ми раніше перебували в одному таборі, то вона розпитувала за чоловіка. Не встигли ми сьорбнути кілька разів чаю, як у двері подзвонили. Зайшли капітан і старший лейтенант міліції і ввічливо просять поїхати з ними. Причину пояснять у райвідділі. Чотирнадцятирічний Мирослав вчепився в мене обіруч і не пускає. Міліціонери великодушно дозволили синові поїхати зі мною. В міліцейському відділенні мені оформили рік нагляду — своєрідний домашній арешт. Я не мав права від шостої години вечора до шостої години ранку знаходитися за порогом своєї домівки, а також мені не дозволялося ходити в «громадські» місця — кінотеатри, театри, універсами, стадіони… Щоденний маршрут мій мав пролягати на роботу і назад додому. За порушення покарають двома роками в’язниці. Відвідувати дачу дозволили, поспитавши у начальника відділу. Тричі на тиждень працівники міліції перевіряли мою присутність вдома, а щосереди я мусив навідуватися до них, аби відмітитися.

Якось я запрацювався на дачі. Труджуся собі й гадки не маю, що старий годинник відстає. Залишив дружину досапувати ділянку, а сам чимдуж поспішив додому. На трамвайній зупинці виявив, що запізнююсь на цілу годину. Аж впрів. Не дочікуюся повільного трамвая, а виловлюю таксі і мчу додому. На щастя, того дня перевіряльники не навідувалися, а то потрапив би був на старості ще за ґрати.

Мій кум і старий табірний приятель Борис Ладний працює в тому управлінні, звідки мене заарештували. Має багато знайомих. Сам Борис бригадирує. Через начальника управління влаштовує мене слюсарем в транспортний цех. Слюсарую собі помаленьку. Якось я дав професійну пораду молодому токареві в цеху. Начальник цеху випадково почув. А років через два пам’ятливий начальник попросив мене тимчасово потокарювати, бо токар звільнився. «Тимчасовість» та протривала аж до виходу на пенсію, цілих п’ять років.

На другий день мого перебування вдома приїхав син Ігор, який навчався на другому курсі Псковського електротехнічного інституту. Мирослав тоді вчився у восьмому класі. Посходилися знайомі, друзі. Довго балакали, затягли навіть пісень. Я ж ледь ноги переставляв після «гостювання» в бурі, з нетерпінням вичікував, аби всі розійшлися. Хотілося спокою…

Кінець червоних привидів

Силу рукам дай, щоб пута ламати,

Ясність думкам — в серце кривди влучать.

Дай працювать, працювать, працювати,

В праці сконать!

Іван Франко

Секретар комсомольської організації цеху налаштовує, либонь, не без вказівки відповідних органів, людей проти мене. Тому відчуваю дещо прохолодне ставлення колег по праці. Тим паче, що компаній уникаю, ні з ким не випиваю, бо спиртного не вживав ніколи. Попередній токар за найменшу виточену дрібничку брав якщо не пляшку, то три карбованці. А я роботу виконував, а «платню» не вимагав. Водії, а їх було в цеху сто двадцять, не розуміли дивакуватого токаря, гадали, що сектант якийсь. Розставити все на свої місця допоміг випадок. Одного понеділка з прохідної прошкую, як завжди, до верстата, а не на «п’ятихвилинку», як всі. Не встиг ще й налаштувати верстат, як до цеху вривається юрба шоферів, поспішають один поперед другого до мене. Ще здалеку викрикують: «Дєд,… твою мать! Почему нє пострєлял всєх коммуністов? Вон іх сколько, сволочєй, єщьо ходіт вокруг!» Що б це мало значити? Довго ламати голову не довелося, бо простягують газету «Индустриальное Запорожье» з величезною статтею якогось Леґейди про Симчича-вбивцю. Описує, як багато комуністів убив, ледь не живцем їх поїдав, бідолах. Статтю зачитали колективові цеху на «п’ятихвилинці» з розрахунку на громадський осуд. Але зреагували на неї прості запорізькі робітники по-своєму. Вони ніколи не були бездумними радянськими ура-патріотами. Після прочитання статті з незрозумілого дивака-«дєда» я зробився для них враз героєм, хоча зайва реклама тоді мені була ні до чого.