Невдовзі я довідався про це. Софія раптом сказала:
— Он вона! Дякувати богу! Палома не пропала.
То летіла одна з її голубок. Спершу видно було над горами тільки маленьку цятку, та скоро голубка вже опинилась біля нас і сіла Софії на плече.
— Ходімо, Юнатане, — квапливо сказала Софія.
— Іду, але Хрущикові… тобто Карлові тепер теж треба все знати, — сказав Юнатан.
— Авжеж, — відповіла Софія. — Ходіть обидва, швидше!
Вона квапливо рушила попереду до хати, завела нас до маленької кімнати поряд із кухнею, засунула двері на засув і зачинила віконниці. Хотіла бути певною, що ніхто нас не почує і не побачить.
— Паломо, серденько моє, — сказала Софія, — може, ти принесла кращу звістку, ніж останнього разу?
Вона засунула руку під голубчине крило, витягла невеличку трубочку, а з неї витрусила скручений папірець, схожий на той, якого при мені Юнатан витяг із кошика й сховав до нашої скрині.
— Читайте мерщій!… — схвильовано мовив Юнатан. Софія прочитала записку й несамохіть зойкнула.
— Вони спіймали Урвара, — сказала вона. — Тепер не залишилось нікого, хто справді може щось зробити.
Софія віддала записку Юнатанові. Прочитавши її, він ще дужче потемнів на виду і сказав:
— Зрадник у Вишневій Долині. Як ви гадаєте, хто тут може бути таким негідником?
— Не знаю, — відповіла Софія. — Ще не знаю. Та хоч би хто він був, нехай його бог боронить, коли я дізнаюся.
Я слухав їхню розмову й нічого не розумів. Софія зітхнула, тоді мовила:
— Поясни все Карлові, поки я приготую вам сніданок. І вона вийшла до кухні.
Юнатан сів на долівку і прихилився спиною до стіни. Він трохи помовчав, дивлячись на свої замащені пальці, потім сказав:
— Тепер, коли Софія дозволила, ти довідаєшся про все. Слухай.
Він багато розповідав мені про Нангіялу і до того, як я прибув сюди, і після того, але не такого, як я почув тут, у Софіїній кімнатці.
— Пам’ятаєш, — почав він, — я казав тобі, що у Вишневій Долині жити легко й просто. Так було і так повинно бути, але тепер усе змінилося. Бо коли в іншій долині життя тяжке і нестерпне, у Вишневій воно також стає тяжким, розумієш?
— Хіба тут не одна долина? — спитав я.
І Юнатан розповів мені про дві зелені долини Нангія-ли, розташовані серед величних гірських хребтів, про Вишневу й Шипшинову Долини, з усіх боків оточені високими дикими горами, які важко перейти, коли не знаєш непомітних і безпечних стежок. Але мешканці обох долин знають ті стежки і вільно спілкуються між собою.
— Чи, радше, спілкувалися досі, — додав Юнатан. — Бо тепер ніхто не може ні пробратися у Шипшинову Долину, ні вибратися звідти, крім Софіїних голубів.
— Чому? — спитав я.
— Бо Шипшинова Долина вже не вільна земля, — сказав Юнатан. — Вона опинилася в руках ворога. — Він глянув на мене так, що я зрозумів, як йому не хочеться лякати мене. — І ніхто не знає, що буде з нею далі, — додав він.
Мені стало страшно. Я ходив собі скрізь так спокійно, думав, що в Нангіялі нема ніяких небезпек, а тепер аж увесь похолов.
— Що ж то за ворог? — спитав я.
— Його звати Тенгіл, — сказав Юнатан таким тоном, що те ім’я прозвучало гидко й зловісно.
— А де він живе? — знов спитав я.
Тоді Юнатан розповів мені про Карманяку — землю, що лежала вище, серед верховин Прадавніх Гір за Прадавньою Річкою. Там володарював Тенгіл, жорстокий, мов дракон.
Я злякався ще дужче, але не хотів показати цього.
— Чому ж він не сидить собі в своїх Прадавніх Горах? — спитав я. — Навіщо йому нищити Нангіялу?
— У тім-то й річ. Якби хтось пояснив, навіщо, то пояснив би й багато чого іншого. Я не знаю, чого йому треба руйнувати все навколо. Але це правда. Він не дає людям долин жити так, як вони жили. І йому потрібні раби.
Юнатан замовк і знову глянув на свої замащені руки. Потім промурмотів собі під ніс, але так, що я почув його:
— Аби в того нелюда не було ще й Катли!
Катла! Не знаю чому, але це ім’я здалося мені ще страшнішим за все, що Юнатан розповів. І я спитав його:
— Що це за Катла?
Проте Юнатан похитав головою:
— Ні, Хрущику, я знаю, що ти вже й так наляканий. Про Катлу я тобі не розповім, бо ти не заснеш.
Натомість він розповів мені дивні речі про Софію.
— Вона очолює нашу таємну боротьбу з Тенгілом, — сказав Юнатан. — Розумієш, ми боремось проти нього, щоб допомогти Шипшиновій Долині. Хоч доводиться боротись таємно.
— Але чому цю боротьбу очолює саме Софія?
— Тому, що вона сильна й розважна, — пояснив Юнатан. — А ще тому, що вона нічого не боїться.
— І ти ж нічого не боїшся, Юнатане, — сказав я. Він трохи подумав, а тоді мовив: