Мені дуже сподобалось у заїзді. Ми співали багато пісень, таких, що я колись знав, і таких, що я ніколи й не чув. Усі були веселі. Та чи справді веселі? Інколи мені здавалося, що долинян мучив якийсь потаємний клопіт, як і Софію. Немов час від часу вони згадували про щось. Про те, чого вони боялися. Але ж Юнатан казав, що у Вишневій Долині жити легко й просто, то чого вони могли боятися? А взагалі вони були веселі, співали, сміялися, зразу впадало в око, що всі тут приятелювали між собою і любили одне одного. А найбільше, по-моєму, вони любили Юнатана. Так само, як і вдома, в місті, його любили всі. І ще, здається мені, всі у Вишневій Долині любили Софію.
Хоч, може, й не зовсім так. Згодом, коли ми з Юнатаном зібралися додому й вийшли на подвір’я відв’язати своїх коней, я спитав його:
— Юнатане, а що, власне, в тій Софії такого незвичайного?
І враз ми почули біля себе невдоволений голос:
— Отож-бо! І я давно міркую, що в тій Софії такого незвичайного?
Надворі було темно, і я не побачив, хто це сказав. Та ось він ступив до вікна, з якого падало світло, і я впізнав чоловіка, що сидів у заїзді неподалік від нас. У нього був рудий кучерявий чуб і така сама руда коротенька борідка.
Я вже раніше звернув на нього увагу, бо він весь час сидів насуплений і не співав разом з усіма.
— Хто це? — спитав я Юнатана, коли ми виїздили з подвір’я.
— Його звати Губерт, — відповів Юнатан. — І він дуже добре знає, що в Софії такого незвичайного.
Ми поїхали додому. Вечір був прохолодний і зоряний. Я ще ніколи не бачив на небі стільки зірок і таких яскравих. Я спробував угадати, котра з тих зірок наша Земля. Але Юнатан сказав:
— Земля? О, вона кружляє в просторі далеко, дуже далеко від нас, її звідси не видно.
Від цих його слів мені стало трохи сумно. Та ось настав день, коли я також довідався, що в Софії такого незвичайного.
Якось уранці Юнатан сказав:
— Сьогодні ми поїдемо в гості до Голуб’ячої королеви.
— Чудово! — зрадів я. — А що це за королева?
— Софія, — відповів він. — Це я її так жартома прозиваю.
І скоро я збагнув, чому.
До Тюльпанового двору, де мешкала Софія, був добрий шмат дороги. її хата стояла з самого краю Вишневої. Долини, зразу за нею здіймалися високі гори.
Ми приїхали до неї верхи рано-вранці. Софія стояла на подвір’ї й годувала своїх голубів. Білих як сніг голубів! Побачивши їх, я згадав того білого голуба, що сидів у мене на підвіконні колись давно, мабуть, тисячу років тому.
— Пам’ятаєш? — шепнув я Юнатанові. — Чи не котрийсь із цих голубів позичив тобі свого пір’я, коли ти прилітав до мене?
— Так, — відповів Юнатан, — як же інакше я зміг би прилетіти? Тільки Софіїні голуби здатні літати небесними просторами хоч би як далеко.
Голуби, лопочучи крильми, оточили Софію, немов біла хмара. «Отака й має бути Голуб’яча королева», — подумав я.
Аж тепер Софія помітила нас. Вона привіталася з нами ласкаво, як завжди, але сама була невесела. Навіть дуже сумна і відразу сказала Юнатанові тихим голосом:
— Учора ввечері я знайшла Віоланту мертву, зі стрілою в грудях. Там вище, у Вовчій ущелині. І записка зникла.
Юнатан потемнів на виду. Я ще ніколи не бачив його таким засмученим. Я його не впізнавав, і голосу його теж.
— Виходить так, як я й думав, — сказав він. — У Вишневій Долині є зрадник.
— Так, є, — погодилась Софія, — хоч я все не вірила в це. Але тепер я розумію, що так воно й є.
Я бачив, як їй тяжко на душі, а проте вона обернулась до мене і сказала:
— Ходімо, Карле, однаково треба показати тобі, як я живу.
Софія мешкала в Тюльпановому дворі сама зі своїми голубами, бджолами й козами. На грядках у неї росло стільки квіток, що ніде було ступити.
Поки Софія показувала мені своє господарство, Юнатан копав грядки й виривав бур’ян, як звичайно навесні.
Я оглянув усе — велику Софіїну пасіку, тюльпани й нарциси, її цікавих кіз, а сам весь час думав про Віоланту й про те, хто її міг застрілити в горах.
Невдовзі ми повернулися до Юнатана, який так завзято рвав бур’ян, що пальці в нього стали геть чорні.
Софія сумно подивилась на нього, помовчала, а тоді сказала:
— Слухай, мій любий садівниче, мабуть, скоро тобі доведеться братись до іншої роботи.
— Розумію, — відповів Юнатан.
Бідолашна Софія, вона, звичайно, була дужче стурбована, ніж хотіла показати. Вона все поглядала в напрямку гір так схвильовано, що і я стривожився. За чим вона стежила? Кого виглядала?