Кілька день у рибалок тільки й на устах було, що крадіжка. Дехто навіть захоплювався спритними злодіями. Потім про все забули, бо любекські моряки принесли іншу новину: німецький кайзер ущедрив їхнє місто своїми відвідинами! Подія справді небуденна, адже німецькі кайзери рідко навідувались до північних окраїн своєї держави. Вони більше полюбляли сонячний південь — Італію й Сіцілію.
Про кайзерові відвідини гомоніли скрізь: у пивничках, у хижах і на кораблях.
Карл IV в’їхав до Любека урочисто — під золотим балдахіном. Попереду ступав любекський радник з ключами од міста, за ним герцог Саксонський з імперським мечем, маркграф Отто зі скіпетром і кельнський архієпіскоп з державою.[9] Очевидці десятиденних гулянь не добирали слів для опису радощів городян і того розмаїття вогнів, які заливали святкове місто.
А вісті линули одна за одну зворушливіші. Подейкували, ніби кайзер величав радників Любека «панами» і цим самим виповідав купцям свою гречну увагу. Коли мова зайшла про великі міста його царства, то Нюрнберг він назвав «найбагатшим», Кельн — «найпривітнішим», а Любек — «найгарнішим». Усіх ганзейців поймала гордість за блиск і славу їхнього могутнього «союзу міст». Відсвіт од пишноти, до якої спричинилась учта в Любеку, сягнув і рибалок на узбережжі Сконе.
Уже навантажували кораблі і валили бараки — за кілька день вилов риби припинявся, і всі готувались додому, — як раптом нагла чутка приголомшила табір: у житлі старійшин фогтові челядники знайшли закопану під порогом рибальську скарбницю! Усіх вісьмох старійшин взяли під варту. Вульфлям сатанів і погрожував тяжкою карою. Рибалки хитали головами, відверто жалкуючи злодіїв; а те, що їх застукали перед самим від’їздом, кожен вважав безталанням, та й годі. Клаус відчував тут щось нечисте. Він розповідав Гердові про пригоду над морем і поспитав його думки, хто б ото вештався біля старійшинської халабуди.
Герд аж рот розкрив з подиву і, нітрохи не вагаючись, відповів:
— Вульфлямові поплічники!
— І що на цьому фогт вигадав? — спитав Клаус. — Ну, забере він гроші назад, а далі що?.. Чи, може, він має серед старійшин ворогів?
— Ось побачиш… — відказав Герд. — Побачиш!
Старійшин судили напередодні від’їзду. Рибалки й ремісники щільною юрбою оточили липу, під якою зібрався суд: Вульвекен Вульфлям і п’ятеро фогтів. Челядники привели «злодіїв» — блідих, похнюплених, забитих у кайдани. Коли Вульфлям звинуватив їх у крадіжці, бідолашні схвильовано і рішуче заприсяглись, що не винні. Тоді Вульфлям сказав, що вони, очевидно, зганьбились усі, та як хтось зізнається, того скарають м’якше. Ті знову поклялися, що совість у них чиста, що скарбниці не бачили і не знають, яким побитом вона потрапила до їхнього житла.
Старійшини були підфогтами в рибалок, тобто наглядали за порядками в таборі, розв’язували дрібні суперечки, розподіляли роботу й видавали платню. В море не виходили, але заробляли краще за рибалок.
Герд, блідий і схвильований не згірше від Клауса, прошепотів товаришеві:
— Вони накладуть головами…
— Хіба? — жахнувся Клаус.
— А може, їх тільки осліплять… Це улюблена кара у Вульфлямів. Вони охоче приповідають: «Ворог не страшний лише тоді, коли його вбито або осліплено».
— Але які ж вони йому вороги?
— Цього я теж не знаю, — відповів Герд. — Однак ворогів з них треба зробити. Ти ж бачиш, ніхто й не поцікавився, як фогтові слуги розшукали скарбницю, буцім украдену.
Коли фогти на хвильку перервали суд, Клаус, наперекір Гердові, промикнувся крізь натовп до Вульвекена Вульфляма, — кремезного пикатого чолов’яги з довжелезними вусами. На ньому була кольчуга із штральзундським гербом — трьома рогами і королівським вінцем; такий обладунок засвідчував фогтівське звання. Помітивши, що хлопець аж підскакує звернутись до нього, Вульфлям насмішкувато бовкнув:
— Що скажеш?
— Я бачив, як троє в панцирах підкрались до старійшинської халабуди. Один заходив усередину. Це сталося тієї ночі, коли пропала скарбниця.
Фогт закотив зеленаві очі, вони хижо замерехтіли, гладкі щоки затіпалися. Вульвекен озирнувся, чи хтось не зачув парубійкових слів. Ухопившись за меч, він погрозив:
— Ти що, надумав заплутати справу? Мовчи, бо закую в кайдани!..
Сказавши це, він відвернувся, а Клаус постояв ні в сих ні в тих якусь мить і поплентався назад.